Із зарубіжної літератури ви вже знаєте, що в часи Ренесансу в Західній Європі (ХІV-ХVІ ст.) прокинулася цікавість до античності, а в центрі мистецьких студій опинилася людина, красива не тільки душею, а й тілом. Якщо в часи Середньовіччя передові люди шукали індивідуального порятунку душі, то Ренесанс, за визначенням Дмитра Чижевського, „не стільки "відкрив”, себто знайшов людину“, скільки виокремив її з цілості матеріального та духовного всесвіту.
Відродження, або Ренесанс, - історичний період у культурі, мистецтві, у тому числі й літературі, країн Європи у ХV-ХVІ ст. У цей час мовами літератур окремих народів стають національні мови, у красному письменстві й образотворчому мистецтві зароджується реалістичне бачення світу. В Україні епоха Ренесансу почалася дещо пізніше (друга половина XVI - перша половина XVIІ ст.).
У другій половині XVI ст. українська література перебувала під впливом європейського гуманізму й візантійської традиції. Представники останньої, такі як Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісая Копинський, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на загальну рівність. Представники ренесансного антропоцентризму1 та християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем'ян Наливайко та інші - проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візантійством, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.
Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Берестейської унії 1596 р. Противники унії гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги у своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Поряд із полемічною літературою розвивається поезія. У найкращих поетичних творах передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви
Саме така думка прийшла й до голови головного героя твору, багатого шляхтича, чиновника земського суду Мартина Борулі. У нього є заповітна мрія – зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Після того, як пан Красовський назвав Мартина «бидлом», а його сина – телям, доведення «дворянської лінії» стало для нього справою честі.
Не звертаючи уваги на те, що він викидає гроші «на вітер», Боруля наполегливо і навіть із завзяттям судиться, не бачачи і не розуміючи , що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой не зумів би пояснити, для чого він так прагне дворянства, адже в його житті і так все гаразд. Він має дружину, сина і доньку, веде чимале господарство.
Смішно дивитися, коли Боруля, який звик прокидатися спозаранку, щоб бути схожим на дворянина, намагається по-панські довго лежати у ліжку, хоч й нього й болять всі боки від того лежання. Своїх дітей Мартин Боруля змушує називати його «папінька», а дружину – «мамонька». Дочці він не дає працювати, щоб вона звикала до дворянського життя.
Скільки грошей даремно витрачається на дворянський антураж! Не можливо серйозно гати за спробами героя п’єси бути благородним: очікуючи «кофій», який повинні привезти з міста, Боруля просить дружину дізнатися, що ж з ним робити: «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?».
Хоча Мартин Боруля і гарний батько, але засліплений дворянством, він ледь не зламав життя своєї доньки Марисі. Він відмовив сватам Миколи, коханого парубка Марисі, пояснюючи це тим, що «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…». Боруля в чоловіки доньці готовий взяти навіть регістратора Націєвського – несерйозного міського франта, балагура, який ще й любить випити за чужий кошт. Марисю дуже дивує така зміна в батькові, адже вона була вихована зовсім по-іншому.
Особливості української літератури доби Ренесансу
Із зарубіжної літератури ви вже знаєте, що в часи Ренесансу в Західній Європі (ХІV-ХVІ ст.) прокинулася цікавість до античності, а в центрі мистецьких студій опинилася людина, красива не тільки душею, а й тілом. Якщо в часи Середньовіччя передові люди шукали індивідуального порятунку душі, то Ренесанс, за визначенням Дмитра Чижевського, „не стільки "відкрив”, себто знайшов людину“, скільки виокремив її з цілості матеріального та духовного всесвіту.
Відродження, або Ренесанс, - історичний період у культурі, мистецтві, у тому числі й літературі, країн Європи у ХV-ХVІ ст. У цей час мовами літератур окремих народів стають національні мови, у красному письменстві й образотворчому мистецтві зароджується реалістичне бачення світу. В Україні епоха Ренесансу почалася дещо пізніше (друга половина XVI - перша половина XVIІ ст.).
У другій половині XVI ст. українська література перебувала під впливом європейського гуманізму й візантійської традиції. Представники останньої, такі як Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісая Копинський, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на загальну рівність. Представники ренесансного антропоцентризму1 та християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем'ян Наливайко та інші - проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візантійством, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.
Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Берестейської унії 1596 р. Противники унії гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги у своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Поряд із полемічною літературою розвивається поезія. У найкращих поетичних творах передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви
Саме така думка прийшла й до голови головного героя твору, багатого шляхтича, чиновника земського суду Мартина Борулі. У нього є заповітна мрія – зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Після того, як пан Красовський назвав Мартина «бидлом», а його сина – телям, доведення «дворянської лінії» стало для нього справою честі.
Не звертаючи уваги на те, що він викидає гроші «на вітер», Боруля наполегливо і навіть із завзяттям судиться, не бачачи і не розуміючи , що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой не зумів би пояснити, для чого він так прагне дворянства, адже в його житті і так все гаразд. Він має дружину, сина і доньку, веде чимале господарство.
Смішно дивитися, коли Боруля, який звик прокидатися спозаранку, щоб бути схожим на дворянина, намагається по-панські довго лежати у ліжку, хоч й нього й болять всі боки від того лежання. Своїх дітей Мартин Боруля змушує називати його «папінька», а дружину – «мамонька». Дочці він не дає працювати, щоб вона звикала до дворянського життя.
Скільки грошей даремно витрачається на дворянський антураж! Не можливо серйозно гати за спробами героя п’єси бути благородним: очікуючи «кофій», який повинні привезти з міста, Боруля просить дружину дізнатися, що ж з ним робити: «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?».
Хоча Мартин Боруля і гарний батько, але засліплений дворянством, він ледь не зламав життя своєї доньки Марисі. Він відмовив сватам Миколи, коханого парубка Марисі, пояснюючи це тим, що «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…». Боруля в чоловіки доньці готовий взяти навіть регістратора Націєвського – несерйозного міського франта, балагура, який ще й любить випити за чужий кошт. Марисю дуже дивує така зміна в батькові, адже вона була вихована зовсім по-іншому.
Объяснение: