Усі ми знайомі з твердження про те, що людина повинна завжди залишатися людиною. Та як зрозуміти ці слова? Що такого «людського» є в нас і чому ми маємо пам’ятати про це? Зазвичай, людяністю ми називаємо такі якості як доброту, вміння зрозуміти й поспівчувати, справедливість. Та хіба ми всі завжди керуємося ними в своїх вчинках?
Людину від тварин відрізняє здатність робити власний вибір того, як вчинити в певній ситуації. Саме наш вибір, наша відповідальність визначає те, яким буде наше життя, стосунки з людьми. Людина сама може вибрати бути чесною, відповідальною, цілеспрямованою, дружелюбною або лицемірною, ненадійною, злою та лінивою. Ми самі обираємо, чи будуємо свої відносини з іншими на відвертості та розумінні, чи безжально використовуємо людей для власної вигоди. Ми можемо до тому, хто в біді, чи байдуже пройти повз.
На щастя, ми маємо універсальний орієнтир того, чи правильно ми чинимо. Ми називаємо його совістю. Цей загадковий внутрішній голос здатний вберегти нас від багатьох помилок у житті, якщо до нього прислухатися. А ще, на мій погляд, треба керуватися в житті принципом «стався до інших так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе» та не поступатися власними інтересами, проте без шкоди для інших.
Історія людства знає багато прикладів визначних особистостей, які обрали шлях чесності та боротьби за правду в усіх сферах життя – в політиці, науці, мистецтві. Іван Мазепа, Марія Кюрі, Тарас Шевченко – одиниці з тих, хто відстоював свій вибір дорогою ціною. Кожен з них – це людина з великої літери в моєму розумінні, бо вони прийняли на себе відповідальність за своє життя.
Тож на мою думку, залишатися людиною – означає брати на себе відповідальність за свої вчинки.
Народився А. Давидов 1938р. в с. Бочках Конотопського району на Сумщині в сім'ї вчителів. Після закінчення в 1960р. Ніжинського педінституту працював учителем біології. Деякий час був на комсомольській, партійній роботі. Далі присвятив себе літературній діяльності: завідував відділом природознавства у журналі
«Знання та праця», був головним редактором журналу «Барвінок», потім —
Директором видавництва «Молодь».
А. Давидов створив для дітей багато книг — у тому числі і науково-художніх, де розповідається про життя природи. Перша книжечка «Ширшає виднокруг» вийшла
1967р., далі — «Сонячні вершники», «Без креслень і кельми», «Знай, люби, бережи», «Скарб» та ін. Збірка повістей та оповідань «Не так вже й тісно на землі» дістала високу відзнаку — премію Лесі Українки.
Твори А. Давидова приваблюють глибоким знанням природи, любов'ю до неї, а також розумінням внутрішнього світу дітей. Письменник прагне прищепити їм бажання вивчати світ рослин і тварин, берегти його. Він пише й про людські стосунки, про дитячі справи, пригоди, вчить шанувати сучасне й минуле.
Цікаве оповідання «Вдячність» із циклу «Таємниці старого дуба». Дуб, наче жива істота гає все, що діється навкруги, пригадує своє довге життя, піклується про жолуді, які продовжують його рід. Але у дубі — дупло, й пишатися серед дерев йому вже недовго... Та ось приїхали до лісу люди — вчитель з учнями, полікували стовбур, замазали дупло, обгородили. І тут дуб із вдячністю впізнає у старому вчителеві юнака, якого він порятував у роки війни від ворога.
Оповідання це близьке до казки, які теж пише А. Давидов. Краща з них — про
Озивайка, лісового хлопчика, який доглядає ліс, дружить з тими, хто любить
Усі ми знайомі з твердження про те, що людина повинна завжди залишатися людиною. Та як зрозуміти ці слова? Що такого «людського» є в нас і чому ми маємо пам’ятати про це? Зазвичай, людяністю ми називаємо такі якості як доброту, вміння зрозуміти й поспівчувати, справедливість. Та хіба ми всі завжди керуємося ними в своїх вчинках?
Людину від тварин відрізняє здатність робити власний вибір того, як вчинити в певній ситуації. Саме наш вибір, наша відповідальність визначає те, яким буде наше життя, стосунки з людьми. Людина сама може вибрати бути чесною, відповідальною, цілеспрямованою, дружелюбною або лицемірною, ненадійною, злою та лінивою. Ми самі обираємо, чи будуємо свої відносини з іншими на відвертості та розумінні, чи безжально використовуємо людей для власної вигоди. Ми можемо до тому, хто в біді, чи байдуже пройти повз.
На щастя, ми маємо універсальний орієнтир того, чи правильно ми чинимо. Ми називаємо його совістю. Цей загадковий внутрішній голос здатний вберегти нас від багатьох помилок у житті, якщо до нього прислухатися. А ще, на мій погляд, треба керуватися в житті принципом «стався до інших так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе» та не поступатися власними інтересами, проте без шкоди для інших.
Історія людства знає багато прикладів визначних особистостей, які обрали шлях чесності та боротьби за правду в усіх сферах життя – в політиці, науці, мистецтві. Іван Мазепа, Марія Кюрі, Тарас Шевченко – одиниці з тих, хто відстоював свій вибір дорогою ціною. Кожен з них – це людина з великої літери в моєму розумінні, бо вони прийняли на себе відповідальність за своє життя.
Тож на мою думку, залишатися людиною – означає брати на себе відповідальність за свої вчинки.
«Знання та праця», був головним редактором журналу «Барвінок», потім —
Директором видавництва «Молодь».
А. Давидов створив для дітей багато книг — у тому числі і науково-художніх, де розповідається про життя природи. Перша книжечка «Ширшає виднокруг» вийшла
1967р., далі — «Сонячні вершники», «Без креслень і кельми», «Знай, люби, бережи», «Скарб» та ін. Збірка повістей та оповідань «Не так вже й тісно на землі» дістала високу відзнаку — премію Лесі Українки.
Твори А. Давидова приваблюють глибоким знанням природи, любов'ю до неї, а також розумінням внутрішнього світу дітей. Письменник прагне прищепити їм бажання вивчати світ рослин і тварин, берегти його. Він пише й про людські стосунки, про дитячі справи, пригоди, вчить шанувати сучасне й минуле.
Цікаве оповідання «Вдячність» із циклу «Таємниці старого дуба». Дуб, наче жива істота гає все, що діється навкруги, пригадує своє довге життя, піклується про жолуді, які продовжують його рід. Але у дубі — дупло, й пишатися серед дерев йому вже недовго... Та ось приїхали до лісу люди — вчитель з учнями, полікували стовбур, замазали дупло, обгородили. І тут дуб із вдячністю впізнає у старому вчителеві юнака, якого він порятував у роки війни від ворога.
Оповідання це близьке до казки, які теж пише А. Давидов. Краща з них — про
Озивайка, лісового хлопчика, який доглядає ліс, дружить з тими, хто любить
Природу.