1. ішов справді парубок. на перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі оце й уся врода. таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою 2.на самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. з-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті. 3.а й дитина ж то вийшла — на славу! повновиде, чорняве, головате, тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла чіпка, як його звали, — не такий, ні! оце, було, мотря чи оришка скаже: «подай, чіпко, води! », або — ножа, або — » то він і почне: «а де ж воно лежить, чи стоїть? » отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом 4. виродок іде! — кричить, забачивши здалека чіпку, білоголовий хлопчик. — запорток! — підхопить другий. — ходім до нього! 5. такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху. 6. закипіла в чіпки у руках робота. найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! у косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. є чим овечок узиму годувати. настала жнива — місячної ночі жне. розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав! дивуються люди, що чіпка до хазяйства такий удатний! а чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город . скоту нема. продав чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.
У творчості Лесі Українки важливе місце посідає тема ролі митця і мистецтва. Цій темі присвячено декілька віршів та поема "Давня казка". Як поет Леся Українка завжди займала активну позицію в житті, тому тема поета і поезії не була для неї сторонньою. Головним героєм поеми "Давня казка" є поет, що "мав талант до віршів не позичений, а власний". Він був звичайною людиною, але його пісня "розходилась по світу стоголосою луною". До його слова прислухається молодь, бо воно давало пораду. Сенс свого життя поет вбачав у складанні віршів. Він вважав, що для його вільних дум "нема на світі ні застави, ні границі". Головне для поета — бути незалежним та поважати волю інших. Поет знав про силу поетичного Слова, яке було цінніше від усілякого багатства. Слово поста має дійову силу. Завдяки серенаді, що склав поет, лицар Бертольдо здобув прихильність коханої дони Ізідори. Під час війни, коли військо втратило вже сили, співці змогли повернути йому войовничий дух завдяки пісні, що склав поет. За мирних часів поет звеселяє рідну країну, розважає "не одну сумну родину". Коли скривджений та полюблений народ повстав проти жорстокого графа, поетове слово набуває сили зброї. За свої пісні поет не чекав ніякої нагороди: Золотих не хочу лаврів, З ними щастя не здобуду. Як я ними увінчаюсь, То поетом вже не буду. Незалежний поет не забуває "про страшні народні рани" і до останнього подиху служить народові. Таким чином, поет для Лесі Українки — активна людина, яка потрібна народові та суспільству.
