прототипом образу івана сили стала реальна людина — іван фірцак (сценічне ім’я — кротон), якого на закарпатті знають усі. кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.
на жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але добре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. а те, що іван фірцак належить історії україни, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.
«неймовірні пригоди івана сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. о. гавриш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.
іван сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. шукаючи долі в місті, іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за міху голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. загибель тренера вразила івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. чесний, відкритий, благородний, іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
Твори великого українського письменника О. Довженка — це живлюща криниця думок, знань, почуттів, барв. Це своєрідний літопис історії українського народу. Окрилений високими ідеалами, закоханий у життя, у велич духу людини —воїна, людини — трудівника, О. Довженко натхненно оспівав поезію і романтику нашої епохи. Про нього написано багато книг, статей, поети йому присвячують вірші, бо, як пише поет І. Гончаренко:
В людських сердець незаймані глибини
своїм він серцем глибоко проник,
співець краси, природи і людини,
душі людської дивний чарівник.
Людина з її душевною красою — це той герой, у якому втілились найвищі Довженкові ідеали краси. У кожному своєму творі з великою любов'ю письменник оспівує людей праці. З особливою силою розкривається ця тема в останніх творах О. Довженка «Зачарована Десна» і «Поема про море», написаних у 1955 році.
«Зачарована Десна» — лебедина пісня письменника. На думку М. Рильського, це задушевна лірична сповідь, до кінця напоєна любов'ю до рідного краю, до його людей. Це справді незвичайний твір. Непростий за своєю по будовою, він поєднує спогади про дитинство і філософські роздуми письменника. З великою любов'ю Довженко пише про свій родовід, про тих юдей, які до революції нічого не мали, а з них, за словами автора, можна було писати портрети апостолів і мислителів.
За жанром це кіноповість. В її сюжеті — мемуарні сторінки, ліричні сповіді, широкі картини сільського життя, чарівні пейзажні малюнки, а також роздуми про народ, про його минуле і майбутнє, про мистецтво і його роль у житті суспільства. Все це подається в двох планах: через сприйняття сільського хлопця Сашка і через філософські роздуми зрілого письменника. В образах батька, матері, діда, прадіда виразно відчутне ставлення до родоводу. Письменник говорить: «Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий».
Захоплено пише автор про чудовий талант косаря дядька Самійла, який так вправно володів косою, що міг би за добрий харч обкосити всю земну кулю.
Прекрасний образ Тихона Бобера, що, йдучи на полювання, забував дома курок від рушниці. А Сашкова баба хіба не трудівниця?! Хоч лайка і лилася з її вуст, як пісня з вуст натхненого поета, проте вона була й справжньою трудівницею, любила землю, прибирала її своїми руками.
Малюючи сільських мешканців, 0. Довженко об'єднує всіх єдиною філософією: коли вилізає щось з землі, посаджене їх руками, то в цьому найбільша радість. Герої «Зачарованої Десни» живуть одним життям з природою, що оточує їх. О. Довженко пише: «Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, той не знає тієї радості і повноти життя». Незабутніми є картини весняної повені, сінокосу. Навіть від опису звичайного городу віє високою красою і поезію. Пейзажі в кіноповісті персоніфікуються. Вони промовляють до читача своїми барвами. Часто передаються через сприйняття дійових осіб і є засобом виявлення душевного стану героїв. Краса природи облагороджує людей праці. Природа, любов до неї й уміння відчути її красу пробуджує в людині творця.
Велике враження справила на мене кіноповість «Зачарована Десна». І особливе враження від того , що все, про що пише Олександр Довженко, — це світ, побачений очима дитини, очима маленького Сашка, людини, не спокушеної життям. Тільки тонкий у почуттях митець — психолог міг так неповторно правдиво передати увесь світ мрій сільського хлопчика.
прототипом образу івана сили стала реальна людина — іван фірцак (сценічне ім’я — кротон), якого на закарпатті знають усі. кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.
на жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але добре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. а те, що іван фірцак належить історії україни, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.
«неймовірні пригоди івана сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. о. гавриш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.
іван сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. шукаючи долі в місті, іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за міху голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. загибель тренера вразила івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. чесний, відкритий, благородний, іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
Твори великого українського письменника О. Довженка — це живлюща криниця думок, знань, почуттів, барв. Це своєрідний літопис історії українського народу. Окрилений високими ідеалами, закоханий у життя, у велич духу людини —воїна, людини — трудівника, О. Довженко натхненно оспівав поезію і романтику нашої епохи. Про нього написано багато книг, статей, поети йому присвячують вірші, бо, як пише поет І. Гончаренко:
В людських сердець незаймані глибини
своїм він серцем глибоко проник,
співець краси, природи і людини,
душі людської дивний чарівник.
Людина з її душевною красою — це той герой, у якому втілились найвищі Довженкові ідеали краси. У кожному своєму творі з великою любов'ю письменник оспівує людей праці. З особливою силою розкривається ця тема в останніх творах О. Довженка «Зачарована Десна» і «Поема про море», написаних у 1955 році.
«Зачарована Десна» — лебедина пісня письменника. На думку М. Рильського, це задушевна лірична сповідь, до кінця напоєна любов'ю до рідного краю, до його людей. Це справді незвичайний твір. Непростий за своєю по будовою, він поєднує спогади про дитинство і філософські роздуми письменника. З великою любов'ю Довженко пише про свій родовід, про тих юдей, які до революції нічого не мали, а з них, за словами автора, можна було писати портрети апостолів і мислителів.
За жанром це кіноповість. В її сюжеті — мемуарні сторінки, ліричні сповіді, широкі картини сільського життя, чарівні пейзажні малюнки, а також роздуми про народ, про його минуле і майбутнє, про мистецтво і його роль у житті суспільства. Все це подається в двох планах: через сприйняття сільського хлопця Сашка і через філософські роздуми зрілого письменника. В образах батька, матері, діда, прадіда виразно відчутне ставлення до родоводу. Письменник говорить: «Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий».
Захоплено пише автор про чудовий талант косаря дядька Самійла, який так вправно володів косою, що міг би за добрий харч обкосити всю земну кулю.
Прекрасний образ Тихона Бобера, що, йдучи на полювання, забував дома курок від рушниці. А Сашкова баба хіба не трудівниця?! Хоч лайка і лилася з її вуст, як пісня з вуст натхненого поета, проте вона була й справжньою трудівницею, любила землю, прибирала її своїми руками.
Малюючи сільських мешканців, 0. Довженко об'єднує всіх єдиною філософією: коли вилізає щось з землі, посаджене їх руками, то в цьому найбільша радість. Герої «Зачарованої Десни» живуть одним життям з природою, що оточує їх. О. Довженко пише: «Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, той не знає тієї радості і повноти життя». Незабутніми є картини весняної повені, сінокосу. Навіть від опису звичайного городу віє високою красою і поезію. Пейзажі в кіноповісті персоніфікуються. Вони промовляють до читача своїми барвами. Часто передаються через сприйняття дійових осіб і є засобом виявлення душевного стану героїв. Краса природи облагороджує людей праці. Природа, любов до неї й уміння відчути її красу пробуджує в людині творця.
Велике враження справила на мене кіноповість «Зачарована Десна». І особливе враження від того , що все, про що пише Олександр Довженко, — це світ, побачений очима дитини, очима маленького Сашка, людини, не спокушеної життям. Тільки тонкий у почуттях митець — психолог міг так неповторно правдиво передати увесь світ мрій сільського хлопчика.