я Фрідріх, полонений німець. Радянські солдати полонили мене і змусили разом із друзями будувати квартал. Спочатку ми цього не хотіли, тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: "Шнель, бидлота, шнель!" Мине любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з намипро те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.
Коли протала земля, я скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Я пам"ятаю дітей, як гали за моєю роботою.
Місто давно не сердилося на нас, вдови давали нам старий зношений одяг і навіть трохи їжі.
У мене була фотокартка моїх двох донечок у білих сукенках, з чепурними зачісками. Я часто показував її дітям, розповідав їм казки, співав рідні німецькі пісеньки.
Під осінь я уже не садив грядки, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість "шнеляти" простягав мені цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Я робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Якось у ночі я вирішив вкоротити собі віку. У мене не було причини жити. Сенсом мого життя були мої донечки, але я знав, що ніколи більше їх не побачу
Наступного ранку мене знайшли під стіною барака, де я стояв спиною до людей, понуривши голову.
— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли мене і взяли на руки, то здивувалися, що немає в мені тіла. Мене, Фрідріха, поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба...
Дорослі діти. Ми вже стоїмо на порозі самостійного життя. Скільки шляхів перед нами розстилається! Кожен із нас обере лише один, свій, і попрямує ним, поступово, але неминуче віддаляючись від свого дитинства. Як же хочеться кожному з нас швидше переступити цей поріг, відчути себе самостійним, дорослим, ні від кого незалежним. Як хочеться швидше розірвати цей зв'язок з усім дитячим, смішним. Скоріше б набути атрибутів дорослості. Життя закружляє нас у своєму шаленому танку. І не кожен зараз знає і розуміє, як захочеться нам, вже дорослим, солідним, повернутися хоча й подумки у теплі, сонячні дні дитинства, спогадами зігріти душу. Як говорив видатний художник Юрій Васнецов: "Я все ще живу тим, що запам'ятав і бачив у дитинстві".
Спогади дитинства, як сонячні зайчики, метушаться, горнуться, висвітлюють, ніби прожектором, дорогі серцю картини. Раннє дитинство... Велика кольорова коробка, а в ній — цілий іграшковий рай; заводна комаха-сонечко, жовтий ведмедик, яскраві кубики і велика лялька. Вікно відчинене, легенький подих вітру слабким парусом піднімає занавіску. Із сусідньої кімнати лунає ніжний матусин голос: "Донечко, снідати час!" Знову і знову повертається цей барвистий сон пам'яті. А під плином років раптом спалахне якась деталь, і знову відкриються чарівні горизонти дитинства.
А ось я серед квіткового різнобарв'я. Тепло, сонячно і ціле море квітів. Вони лоскочуть мені щічки, ніжно торкаються чола, допитливо заглядають у вічі: "Хто це? Можливо, маленький ельф? Новий житель нашої країни?" Прямо перед собою бачу незвичайну не схожу на інші квітку. Хочу торкнутися її, протягую руку, а вона здіймається в небо і розчиняється у небесній блакиті. Я і здивована, і збентежена водночас... Аж раптом дужі таткові руки вихоплюють мене, і я слідом за тією квіткою-метеликом злітаю в небо назустріч усміхненому татковому обличчю і сонцю.
Дивіться також
...Перший клас... Ми всі з квітами, з білими бантами, трохи налякані урочистістю, щасливі. Нас дуже багато біля школи, ми чекаємо... А з трибуни дорослі вітають нас, чи себе, один за одним, вони радісно посміхаються... І раптом стає якось нудно. Коли ж у клас? Що ж далі? І чомусь захотілося спати. Збереглося фото: я малесенька, у мене в руках букет — і я... солодко позіхаю, навіть очей не видно, лише досить-таки величезний відкритий ротик. Усі сміються, розглядаючи тут мене — першокласницю.
Спогади дитинства: барвисті, духмяні й теплі. Так хочеться зберегти у пам'яті все, не розгубивши жодної краплиночки, жодної деталі, подробиці. Як жаль, що я не художниця! Як прикро, що не маю малярського таланту! Це були б роботи казкові, як ілюстрації Ольги Кондакової, щирі, захопливі, як картини Євгенії Гапчинської. Біля цих картин завжди були б глядачі. Поринути у чарівний світ, просвітліти душею, доторкнутися до історій, знайомих кожному, прийти на побачення із добрим минулим, адже всі ми родом із дитинства.
Відповідь:
я Фрідріх, полонений німець. Радянські солдати полонили мене і змусили разом із друзями будувати квартал. Спочатку ми цього не хотіли, тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: "Шнель, бидлота, шнель!" Мине любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з намипро те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.
Коли протала земля, я скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Я пам"ятаю дітей, як гали за моєю роботою.
Місто давно не сердилося на нас, вдови давали нам старий зношений одяг і навіть трохи їжі.
У мене була фотокартка моїх двох донечок у білих сукенках, з чепурними зачісками. Я часто показував її дітям, розповідав їм казки, співав рідні німецькі пісеньки.
Під осінь я уже не садив грядки, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість "шнеляти" простягав мені цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Я робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Якось у ночі я вирішив вкоротити собі віку. У мене не було причини жити. Сенсом мого життя були мої донечки, але я знав, що ніколи більше їх не побачу
Наступного ранку мене знайшли під стіною барака, де я стояв спиною до людей, понуривши голову.
— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли мене і взяли на руки, то здивувалися, що немає в мені тіла. Мене, Фрідріха, поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба...
Пояснення:
ну а те, що далі, то вже Фрідріха не стосується
Объяснение:
Дорослі діти. Ми вже стоїмо на порозі самостійного життя. Скільки шляхів перед нами розстилається! Кожен із нас обере лише один, свій, і попрямує ним, поступово, але неминуче віддаляючись від свого дитинства. Як же хочеться кожному з нас швидше переступити цей поріг, відчути себе самостійним, дорослим, ні від кого незалежним. Як хочеться швидше розірвати цей зв'язок з усім дитячим, смішним. Скоріше б набути атрибутів дорослості. Життя закружляє нас у своєму шаленому танку. І не кожен зараз знає і розуміє, як захочеться нам, вже дорослим, солідним, повернутися хоча й подумки у теплі, сонячні дні дитинства, спогадами зігріти душу. Як говорив видатний художник Юрій Васнецов: "Я все ще живу тим, що запам'ятав і бачив у дитинстві".
Спогади дитинства, як сонячні зайчики, метушаться, горнуться, висвітлюють, ніби прожектором, дорогі серцю картини. Раннє дитинство... Велика кольорова коробка, а в ній — цілий іграшковий рай; заводна комаха-сонечко, жовтий ведмедик, яскраві кубики і велика лялька. Вікно відчинене, легенький подих вітру слабким парусом піднімає занавіску. Із сусідньої кімнати лунає ніжний матусин голос: "Донечко, снідати час!" Знову і знову повертається цей барвистий сон пам'яті. А під плином років раптом спалахне якась деталь, і знову відкриються чарівні горизонти дитинства.
А ось я серед квіткового різнобарв'я. Тепло, сонячно і ціле море квітів. Вони лоскочуть мені щічки, ніжно торкаються чола, допитливо заглядають у вічі: "Хто це? Можливо, маленький ельф? Новий житель нашої країни?" Прямо перед собою бачу незвичайну не схожу на інші квітку. Хочу торкнутися її, протягую руку, а вона здіймається в небо і розчиняється у небесній блакиті. Я і здивована, і збентежена водночас... Аж раптом дужі таткові руки вихоплюють мене, і я слідом за тією квіткою-метеликом злітаю в небо назустріч усміхненому татковому обличчю і сонцю.
Дивіться також
...Перший клас... Ми всі з квітами, з білими бантами, трохи налякані урочистістю, щасливі. Нас дуже багато біля школи, ми чекаємо... А з трибуни дорослі вітають нас, чи себе, один за одним, вони радісно посміхаються... І раптом стає якось нудно. Коли ж у клас? Що ж далі? І чомусь захотілося спати. Збереглося фото: я малесенька, у мене в руках букет — і я... солодко позіхаю, навіть очей не видно, лише досить-таки величезний відкритий ротик. Усі сміються, розглядаючи тут мене — першокласницю.
Спогади дитинства: барвисті, духмяні й теплі. Так хочеться зберегти у пам'яті все, не розгубивши жодної краплиночки, жодної деталі, подробиці. Як жаль, що я не художниця! Як прикро, що не маю малярського таланту! Це були б роботи казкові, як ілюстрації Ольги Кондакової, щирі, захопливі, як картини Євгенії Гапчинської. Біля цих картин завжди були б глядачі. Поринути у чарівний світ, просвітліти душею, доторкнутися до історій, знайомих кожному, прийти на побачення із добрим минулим, адже всі ми родом із дитинства.