прототипом образу івана сили стала реальна людина — іван фірцак (сценічне ім’я — кротон), якого на закарпатті знають усі. кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.
на жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але добре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. а те, що іван фірцак належить історії україни, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.
«неймовірні пригоди івана сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. о. гавриш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.
іван сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. шукаючи долі в місті, іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за міху голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. загибель тренера вразила івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. чесний, відкритий, благородний, іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
Моє враження від повісті Гр. Тютюнника “Вогник далеко в степу”
Швидко, на одному диханні, прочитала я повість Гр. Тютюнника “Вогник далеко в степу” – останній твір письменника. Напрочуд чиста, світла, талановита повість, у якій письменник майстерно змалював важке повоєнне дитинство підлітків, їх навчання і працю в ремісничому училищі, отих “дітей війни”, їх силу духу, якій можуть позаздрити й дорослі.
“Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших її проявах”, – писав Гр. Тютюнник. Непересічні людські цінності. І як добре, що письменникові вдалося так майстерно і ненав’язливо показати їх у своєму творі.
Зі сторінок повісті постають перед нами яскраві, колоритні характери хлопчиків: головного героя Павла, від імені якого ведеться розповідь, та трьох Василів, які щодня проходять пішки по 18 кілометрів. Привабливим є також образ доброї тітки Ялосовети, прекрасного майстра своєї справи, викладача трудового навчання Федора Демидовича та директора училища, які не тільки навчають підлітків, а й старанно виховують їх, уміло прищеплюють дітям любов до праці.
Але, на жаль, підлітків оточують не лише добрі, сердечні, совісливі люди, а й погані. Таким є негативний персонаж повісті – шофер Фріц, який не тільки не допоміг Павлові у скрутну хвилину, а й покалічив його. І як добре, що таких жорстоких, безсердечних людей небагато. Людяність, доброта переважають.
Показова й назва твору “Вогник далеко в степу”. Хлопчики, які щодня пішки добиралися до училища, змушені були виходити з дому тоді, коли надворі було ще темно. От і придумали розкладати вогонь ще звечора, як повертались з училища, щоб не так моторошно було йти вранці чорним шляхом, грілися біля нього в степу. Вогонь – супутник людини, без нього неможливе життя. А вогник, який жевріє в душі, зігріє інших людей. Цей вогник – доброта, щирість, людяність, чуйність, милосердя. Людина без вогнику в душі перетвориться на звичайну колоду, якій не потрібні ніякі високі помисли, мрії.
Такий вогник жевріє у душі Павла, у його друзів – Василів, тітки Ялосовети, Федора Демидовича, директора училища. Теплотою своєї душі вони завжди зігріють інших, до підтримають у тяжку хвилину. Хай же ней вогник буде в душі кожного з нас, жевріє, не згасає, світить іншим! І щира подяка письменнику за цей чудовий твір.
прототипом образу івана сили стала реальна людина — іван фірцак (сценічне ім’я — кротон), якого на закарпатті знають усі. кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.
на жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але добре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. а те, що іван фірцак належить історії україни, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.
«неймовірні пригоди івана сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. о. гавриш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.
іван сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. шукаючи долі в місті, іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за міху голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. загибель тренера вразила івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. чесний, відкритий, благородний, іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
Моє враження від повісті Гр. Тютюнника “Вогник далеко в степу”
Швидко, на одному диханні, прочитала я повість Гр. Тютюнника “Вогник далеко в степу” – останній твір письменника. Напрочуд чиста, світла, талановита повість, у якій письменник майстерно змалював важке повоєнне дитинство підлітків, їх навчання і працю в ремісничому училищі, отих “дітей війни”, їх силу духу, якій можуть позаздрити й дорослі.
“Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших її проявах”, – писав Гр. Тютюнник. Непересічні людські цінності. І як добре, що письменникові вдалося так майстерно і ненав’язливо показати їх у своєму творі.
Зі сторінок повісті постають перед нами яскраві, колоритні характери хлопчиків: головного героя Павла, від імені якого ведеться розповідь, та трьох Василів, які щодня проходять пішки по 18 кілометрів. Привабливим є також образ доброї тітки Ялосовети, прекрасного майстра своєї справи, викладача трудового навчання Федора Демидовича та директора училища, які не тільки навчають підлітків, а й старанно виховують їх, уміло прищеплюють дітям любов до праці.
Але, на жаль, підлітків оточують не лише добрі, сердечні, совісливі люди, а й погані. Таким є негативний персонаж повісті – шофер Фріц, який не тільки не допоміг Павлові у скрутну хвилину, а й покалічив його. І як добре, що таких жорстоких, безсердечних людей небагато. Людяність, доброта переважають.
Показова й назва твору “Вогник далеко в степу”. Хлопчики, які щодня пішки добиралися до училища, змушені були виходити з дому тоді, коли надворі було ще темно. От і придумали розкладати вогонь ще звечора, як повертались з училища, щоб не так моторошно було йти вранці чорним шляхом, грілися біля нього в степу. Вогонь – супутник людини, без нього неможливе життя. А вогник, який жевріє в душі, зігріє інших людей. Цей вогник – доброта, щирість, людяність, чуйність, милосердя. Людина без вогнику в душі перетвориться на звичайну колоду, якій не потрібні ніякі високі помисли, мрії.
Такий вогник жевріє у душі Павла, у його друзів – Василів, тітки Ялосовети, Федора Демидовича, директора училища. Теплотою своєї душі вони завжди зігріють інших, до підтримають у тяжку хвилину. Хай же ней вогник буде в душі кожного з нас, жевріє, не згасає, світить іншим! І щира подяка письменнику за цей чудовий твір.
Объяснение: