І́гор Миро́нович Калине́ць (нар. 9 липня 1939, Ходорів) — поет і прозаїк, один із чільних представників так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, політв'язень. Живе і працює у Львові. Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка.
Ігор Калинець народився 9 липня 1939 у місті Ходорів (Бібрський повіт, за польським адмінподілом — Жидачівський повіт, Станіславське воєводство, Польська Республіка), нині Львівської області, Україна. У 1956–1961 роках навчався у Львівському університеті, на філологічному факультеті. Після закінчення університету працював у Львівському обласному державному архіві (1961—1972).
Чоловік Ірини Стасів-Калинець.
За участь у дисидентському русі у 1972 році Ігоря Калинця було засуджено на 6 років ув'язнення суворого режиму й 3 роки заслання. Покарання відбував у Пермських концтаборах разом із Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем, Степаном Сапеляком та іншими.
Заслання відбував разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець на Забайкаллі, у с. Ундино-Посєльє, Балейського району в Читинській області.
Після повернення до Львова у 1981 році працював у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника. З 1987 брав участь у виданні самвидавного журналу «Євшан-зілля», згодом став його редактором.
Окрім «дорослих» пише також вірші для дітей. Було видано кілька книг, які розійшлися не тільки в Україні, але також і в країнах з великою українською діаспорою (Казахстан, Канада, США, Аргентина). Його книгу «Небилиці про котика і кицю» ілюструвала українська художниця Вікторія Ковальчук у 2005 році.
Упало світло ліхтарів На день конаючий і тихий, Та перед смертю він зустрів Посмертні свічі — дивним сміхом.
І, мабуть, кожний з нас відчув Той сміх, як переможну силу, Як перенесену свічу За межі схилу.
І це тому я, мов у сні, Пішла серединою вулиць, І очі, зустрічні, ясні, Не глянули, а розчахнулись.
Та я минала всі вогні, Як світло не своєї брами, Бо чула: жданий довгі дні — Вже йде з безсмертними дарами. *** Олена Теліга – Весняне
Розцвітають кущі жасмину, Грає сонце в височині! Чи зустріну, — чи не зустріну? Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки, Щоб тебе я могла знайти? Тільки бачу, іде високий, Приглядаюсь, чи тож не ти…
І не вітряно і не хмарно, Все заповнює весняний сміх! Цілий день я проброжу марно, Не зустрівши очей твоїх.
Та зате серед ночі, любий, У весняному моєму сні, — Поцілуєш мої ти губи І щось ніжне шепнеш мені.
*** Олена Теліга – Життя
Василеві Куриленкові
Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки, І жах ночей, що покривають плач, Ти, зраджений життям, яке любив так палко, Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято? Заквітли квіти? Зараз чи давно? О, як байдуже все, коли душа зім’ята, Сліпа, безкрила, сунеться на дно…
А ти її лови! Тримай! Тягни нагору! Греби скоріше і пливи, пливи! Повір: незнане щось у невідому пору Тебе зустріне радісним: “Живи!”
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти І підповзуть, як нитка провідна, Ти приймеш знов життя і так захочеш жити! Його пізнавши глибоко, до дна!
*** Олена Теліга – Без назви
Д.Д.
Не любов, не примха й не пригода, — Ще не всьому зватися дано! Ще не завжди ж у глибоких водах Відшукаєш непорушне дно.
І коли Твоя душа воскресла Знову мчиться у осяйну путь, Не питай чиї натхненні весла Темний беріг вміли відштовхнуть.
Не любов, не ніжність і не пристрасть, Тільки серце — збуджений орел! Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних, радісних джерел!
*** Олена Теліга – Я руцi, що била, — не пробачу…
* * *
Я руцi, що била, — не пробачу — Не для мене переможний бич ! Знай одно: не каюсь я, не плачу, Нi зiтхань не маю, нi злоби.
Тiльки все у гордiсть замiнила, Що тобою дихало й цвiло, А її тверда й холодна сила Придушила тепле джерело.
Але нaвiть за твою шпiцруту Стрiл затрутих я тобi не шлю, Бо не вмiю замiнять в отруту Вiдгорiле соняшне — “люблю”.
І́гор Миро́нович Калине́ць (нар. 9 липня 1939, Ходорів) — поет і прозаїк, один із чільних представників так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, політв'язень. Живе і працює у Львові. Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка.
Ігор Калинець народився 9 липня 1939 у місті Ходорів (Бібрський повіт, за польським адмінподілом — Жидачівський повіт, Станіславське воєводство, Польська Республіка), нині Львівської області, Україна. У 1956–1961 роках навчався у Львівському університеті, на філологічному факультеті. Після закінчення університету працював у Львівському обласному державному архіві (1961—1972).
Чоловік Ірини Стасів-Калинець.
За участь у дисидентському русі у 1972 році Ігоря Калинця було засуджено на 6 років ув'язнення суворого режиму й 3 роки заслання. Покарання відбував у Пермських концтаборах разом із Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем, Степаном Сапеляком та іншими.
Заслання відбував разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець на Забайкаллі, у с. Ундино-Посєльє, Балейського району в Читинській області.
Після повернення до Львова у 1981 році працював у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника. З 1987 брав участь у виданні самвидавного журналу «Євшан-зілля», згодом став його редактором.
Окрім «дорослих» пише також вірші для дітей. Було видано кілька книг, які розійшлися не тільки в Україні, але також і в країнах з великою українською діаспорою (Казахстан, Канада, США, Аргентина). Його книгу «Небилиці про котика і кицю» ілюструвала українська художниця Вікторія Ковальчук у 2005 році.
Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі — дивним сміхом.
І, мабуть, кожний з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.
І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць,
І очі, зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись.
Та я минала всі вогні,
Як світло не своєї брами,
Бо чула: жданий довгі дні —
Вже йде з безсмертними дарами.
***
Олена Теліга – Весняне
Розцвітають кущі жасмину,
Грає сонце в височині!
Чи зустріну, — чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знайти?
Тільки бачу, іде високий,
Приглядаюсь, чи тож не ти…
І не вітряно і не хмарно,
Все заповнює весняний сміх!
Цілий день я проброжу марно,
Не зустрівши очей твоїх.
Та зате серед ночі, любий,
У весняному моєму сні, —
Поцілуєш мої ти губи
І щось ніжне шепнеш мені.
***
Олена Теліга – Життя
Василеві Куриленкові
Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,
І жах ночей, що покривають плач,
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Заквітли квіти? Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила, сунеться на дно…
А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним: “Живи!”
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, як нитка провідна,
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!
Його пізнавши глибоко, до дна!
***
Олена Теліга – Без назви
Д.Д.
Не любов, не примха й не пригода, —
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди ж у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно.
І коли Твоя душа воскресла
Знову мчиться у осяйну путь,
Не питай чиї натхненні весла
Темний беріг вміли відштовхнуть.
Не любов, не ніжність і не пристрасть,
Тільки серце — збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!
***
Олена Теліга – Я руцi, що била, — не пробачу…
* * *
Я руцi, що била, — не пробачу —
Не для мене переможний бич !
Знай одно: не каюсь я, не плачу,
Нi зiтхань не маю, нi злоби.
Тiльки все у гордiсть замiнила,
Що тобою дихало й цвiло,
А її тверда й холодна сила
Придушила тепле джерело.
Але нaвiть за твою шпiцруту
Стрiл затрутих я тобi не шлю,
Бо не вмiю замiнять в отруту
Вiдгорiле соняшне — “люблю”.