Майже в усіх народів є улюблені рослини-символи. У канадців, скажімо, клен, у голландців – тюльпан, а в нас – калина. Калина – особливе дерево-кущ, яке з давніх-давен наш народ опоетизовував, оспівував у піснях. Ніжний цвіт, багряні ягоди, лікувальні властивості – усе це неповний перелік переваг калини над іншими рослинами. Чи ж не тому так дбайливо охороняли та доглядали калину? Наруга над нею вкривала людину неславою. «Ламатимете цвіт калини – накличете морози», – казали батьки дітям, аби ті не нівечили цвіту. Справді, калина цвіте наприкінці весни, коли вже відходять заморозки. Червоногарячі ягоди мають різноманітні лікувальні властивості.
Зовсім недавно на луках та на узліссях наших сіл можна було побачити суцільні калинові гаї. Цим і пояснюється те, що в Україні немало населених пунктів з поетичною назвою Калинівка. Але зараз, на жаль, калини залишилося небагато.
Якщо троянди та виноград, за влучним висловом Максима Рильського, символізують красиве та корисне, то кущ калини, увібравши обидві ознаки, опредметнює духовний потяг до своєї землі, до свого берега, до своїх традицій.
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Це ніби другий прихід Відродження серед радянського "середньовіччя" зі сліпою вірою, притаманною тільки цій темній добі в історії людства. Так, стверджує поет, кожна людина має свою цінність, кожна людина неповторна, і кривлять душею ті, хто стверджує, ніби незамінних людей немає. Нікого в цьому світі не можна замінити! Кожен з нас — неповторна зірочка у безмежному Всесвіті, але немає більше таких самих зірочок, немає такого неповторного голосу, такої усмішки, ніхто так не радіє і не страждає. І тому кожна людина у своєму житті повинна бути щасливою, бути собою, реалізувати себе тут і тепер, не зустрічаючи на своєму шляху перепон, тиску та гноблення. Життя людське не таке вже й довге, тому треба ЖИТИ:
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві і злі.
Людина повинна прожити своє життя вповні, не боячись почуттів, не лякаючись кохання і болю, тому що без них життя перетворюється на тінь, фікцію, примару. Справжнє життя — це буремність щирого справжнього почуття, переживання стосунків з іншими людьми, це зустрічі й розставання, втрати й пошуки, це щастя й біль:
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Поезія Василя Симоненка — це натхненний гімн Людині, її неповторності й висоті її духу. Це сміливий згук серед цілковитого мовчання цілого суспільства. І тому досить показово звучать слова останньої строфи:
Бо ти на землі — людина,
І, хочеш того чи ні, —
Усмішка твоя — єдина...
Звернімо увагу на слова "хочеш того чи ні". Виявляється, людина може не хотіти бути неповторною? Але чому? Нам це важко зрозуміти, тому що в наш час цінується саме неповторність кожної людини. Однак в тоталітарному суспільстві інколи було б навіть небезпечним виділятися з натовпу, бути неповторним. Згадаймо, скільки таких неповторних особистостей було знищено по таборах, замучено по тюрмах! Скільки мусило виїхати за кордон, з бол
Водночас вражає обсяг написаного Богданом Лепким. Лише бібліографічний перелік його творів зайняв би понад сімсот сторінок машинопису. Богдан Лепкий-поет і новеліст, драматург і романіст, публіцист і критик, збирач народної творчості і її популяризатор, історик і філософ, літературний дослідник і невтомний пропагандист творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Миколи Гоголя. Досить сказати, що він написав ґрунтовне дослідження про Великого Кобзаря і видав понад двадцять томів української класичної літератури, перекладав твори російських, польських, німецьких, англомовних і скандинавських письменників. Ось така широчінь його творчих обріїв. За обсягом літературної спадщини Богдан Лепкий поступається тільки своєму учителеві Іванові Франку.