В житті кожного рано чи пізно наступає мить, коли він замислюється: а чи багато я прожив на світі? Звісно, для когось навіть неповні тридцять років - досить великий проміжок часу, за який можна досягти чимало. Втім, на мою думку, у двадцять вісім життя не завершується. Навпаки, в багатьох саме тоді воно починає вирувати найбільше.
Як не дивно, за три десятиліття людина встигає лише закінчити навчання та почати власний шлях у доросле життя. Саме після випуску з університету відкривається найбільша кількість можливостей. І до двадцяти восьми років кожен лише завершує будувати фундамент майбутнього щастя. Якщо раніше все склалося добре, то до цього часу в когось дитина пішла в садочок, в інших - до школи. Стабільний заробіток дозволяє двічі на рік їхати на відпочинок, любляча дружина чи чоловік завжди підтримує у скрутну хвилину. До старості ще далеко, тому можна викроїти чимало часу влітку або взимку для власного задоволення або для того, щоб провести його з сім'єю. У будь-якому разі, думки про те, що скоро це може скінчитися, не виникають, адже саме зараз життя кожного починається з новою силою.
Отже, двадцять вісім років - це, без сумніву, той вік, коли людина може почати існувати з задоволенням. Саме тому я вважаю, що ці дві цифри - не вирок та ознака безперечного кінця, а знак, що символізує новий розквіт душі та її переродження.
Сім’я, в якій народився Олександр Довженко, – найяскравіша ілюстрація тяжкого становища українського села кінця 19 – початку 20 століття. Грамотним був лише дід Сашка, батько, мати, бабуся і прабабуся – ні. “Батько ніколи не пробачив дідові своєї темряви”, – писав Довженко у своїй Автобіографії. Там же згадує, що, який би епізод дитинства не згадав, в уяві з’являються лише “плач і похорон”. З 14-и дітей у сім’ї вижили тільки він і сестра Поліна. Четверо братів – Іван, Сергій, Лаврентій, Василь – від якоїсь хвороби померли в один день. І це при тому, що сім’я була не найбіднішою, – просто життя в селі було надзвичайно важким.
2.У біографії Олександра Петровича багато неясностей, але найзагадковіший період – з кінця 1917-о року до 1923-о, коли він повернувся до Харкова з-за кордону. Чи то перебував він у КПУ, чи то уникав партії – незрозуміло, тим більше, що після того, як більшовики остаточно захопили владу, потрібно було посилено доводити перше – з метою вижити. Як би там не було, влітку 1921-о року Довженко раптом почав дипломатичну кар’єру і вирушив працювати до Варшави, а на початку 1922-о року – до Берліну, секретарем консульського відділу Торгового представництва УРСР. “Про закордон я мріяв тільки в дитинстві, тому відрядження мене налякало, – згадував він. – Канцелярская робота була такою неприємною і нудною, що я не виходив з посольства тижнями”.
3. Творчу кар’єру Олександр Петрович починав як художник, причому – як художник-карикатурист. Ще з Берліна він надсилав свої малюнки в гумористично-сатиричний журнал українських комуністів у США Молот. Потім, після повернення в Харків, у 1923-1926-у роках масово малював політичні карикатури для місцевої преси. Вони були пропагандистсько-тенденційними і “спливли” вже після смерті режисера. Також він створив чимало шаржів на своїх сучасників.
4.У 1930-у році Олександр Петрович поїхав представляти фільм Земля у Європі і, виявляється, мріяв прорватися до Голлівуду. Ось що він писав у листі Сергію Ейзенштейну: “Можете ви разом з товаришами, або з Чапліним, або ще з ким-небудь виписати мене – страшно подумати – в Голлівуд хоча би на один місяць, надіславши мені візу. Я не знаю мови, але я все побачу, Сергію Михайловичу. Мені дуже хотілося би запропонувати Чапліну один мій сценарій. Якби він йому і не підійшов, він міг би знайти в ньому для себе кілька цікавих речей. У нас в цей час ставити його не можна”. Є свідчення, що Чарлі Чаплін високо цінував творчість українського режисера і в одній зі своїх промов сказав, що “слов’янство поки що дало світові кінематографії одного творця – мислителя та поета, Олександра Довженка”.
В житті кожного рано чи пізно наступає мить, коли він замислюється: а чи багато я прожив на світі? Звісно, для когось навіть неповні тридцять років - досить великий проміжок часу, за який можна досягти чимало. Втім, на мою думку, у двадцять вісім життя не завершується. Навпаки, в багатьох саме тоді воно починає вирувати найбільше.
Як не дивно, за три десятиліття людина встигає лише закінчити навчання та почати власний шлях у доросле життя. Саме після випуску з університету відкривається найбільша кількість можливостей. І до двадцяти восьми років кожен лише завершує будувати фундамент майбутнього щастя. Якщо раніше все склалося добре, то до цього часу в когось дитина пішла в садочок, в інших - до школи. Стабільний заробіток дозволяє двічі на рік їхати на відпочинок, любляча дружина чи чоловік завжди підтримує у скрутну хвилину. До старості ще далеко, тому можна викроїти чимало часу влітку або взимку для власного задоволення або для того, щоб провести його з сім'єю. У будь-якому разі, думки про те, що скоро це може скінчитися, не виникають, адже саме зараз життя кожного починається з новою силою.
Отже, двадцять вісім років - це, без сумніву, той вік, коли людина може почати існувати з задоволенням. Саме тому я вважаю, що ці дві цифри - не вирок та ознака безперечного кінця, а знак, що символізує новий розквіт душі та її переродження.
Сім’я, в якій народився Олександр Довженко, – найяскравіша ілюстрація тяжкого становища українського села кінця 19 – початку 20 століття. Грамотним був лише дід Сашка, батько, мати, бабуся і прабабуся – ні. “Батько ніколи не пробачив дідові своєї темряви”, – писав Довженко у своїй Автобіографії. Там же згадує, що, який би епізод дитинства не згадав, в уяві з’являються лише “плач і похорон”. З 14-и дітей у сім’ї вижили тільки він і сестра Поліна. Четверо братів – Іван, Сергій, Лаврентій, Василь – від якоїсь хвороби померли в один день. І це при тому, що сім’я була не найбіднішою, – просто життя в селі було надзвичайно важким.
2.У біографії Олександра Петровича багато неясностей, але найзагадковіший період – з кінця 1917-о року до 1923-о, коли він повернувся до Харкова з-за кордону. Чи то перебував він у КПУ, чи то уникав партії – незрозуміло, тим більше, що після того, як більшовики остаточно захопили владу, потрібно було посилено доводити перше – з метою вижити. Як би там не було, влітку 1921-о року Довженко раптом почав дипломатичну кар’єру і вирушив працювати до Варшави, а на початку 1922-о року – до Берліну, секретарем консульського відділу Торгового представництва УРСР. “Про закордон я мріяв тільки в дитинстві, тому відрядження мене налякало, – згадував він. – Канцелярская робота була такою неприємною і нудною, що я не виходив з посольства тижнями”.
3. Творчу кар’єру Олександр Петрович починав як художник, причому – як художник-карикатурист. Ще з Берліна він надсилав свої малюнки в гумористично-сатиричний журнал українських комуністів у США Молот. Потім, після повернення в Харків, у 1923-1926-у роках масово малював політичні карикатури для місцевої преси. Вони були пропагандистсько-тенденційними і “спливли” вже після смерті режисера. Також він створив чимало шаржів на своїх сучасників.
4.У 1930-у році Олександр Петрович поїхав представляти фільм Земля у Європі і, виявляється, мріяв прорватися до Голлівуду. Ось що він писав у листі Сергію Ейзенштейну: “Можете ви разом з товаришами, або з Чапліним, або ще з ким-небудь виписати мене – страшно подумати – в Голлівуд хоча би на один місяць, надіславши мені візу. Я не знаю мови, але я все побачу, Сергію Михайловичу. Мені дуже хотілося би запропонувати Чапліну один мій сценарій. Якби він йому і не підійшов, він міг би знайти в ньому для себе кілька цікавих речей. У нас в цей час ставити його не можна”. Є свідчення, що Чарлі Чаплін високо цінував творчість українського режисера і в одній зі своїх промов сказав, що “слов’янство поки що дало світові кінематографії одного творця – мислителя та поета, Олександра Довженка”.