Сильна духом людина завжди викликає до себе повагу, у які б часи вона не жила. Я, наприклад, захоплююся тим, що двадцятип'ятирічний юнак, зазнавши стільки лиха у сталінських катівнях, може не занепасти духом, не втратити природної життєлюбності, залишитися вірним сином своєї сонячної України. Ця мужня людина — мій улюблений герой Григорій Многогрішний, головний персонаж роману Івана Багряного "Тигролови".
"Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому — слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже носили на рядні, бо негоден був ходити... Він уже конав — але ні пари з уст", — згадує слідчий НКВС Медвин допити Григорія. Це ж він, підслідний, не зламався й не попросив пощади. Це ж Многогрішний тепер переслідує чекіста у снах. І незрозумілою є для Медвина така затятість, яка змусила вважати допитуваного вже своїм особистим ворогом. Не знає слідчий, що саме в цей час Григорій їде на каторгу в поїзді, з якого зухвало й безстрашно вистрибне прямо в ніч, у глуху й непролазну тайгу. Вистрибне, можливо, прямо в обійми смерті, але не скориться тоталітарному радянському режиму, незважаючи на всіх охоронців, озброєних багнетами... Що змушує головного героя роману "Тигролови" чинити так? Коли задумуєшся над цим, то приходиш до висновку: причини треба шукати у винятково розвинутому почутті людської гідності й патріотизмі, притаманним українцям узагалі й Многогрішному зокрема. Витоки цього почуття — у вродженій, глибоко закоріненій, а тому й незнищенній любові до Вітчизни, що є найвищою людською чеснотою. Ця чеснота, на мою думку, не дала Григорію загинути в нетрях тайги.
Головного героя твору знаходить і забирає до себе родина Сірків, українців, які відбудували "куточок України" в сибірських хащах. Ця сім'я свято береже всі народні звичаї і традиції, дотримується основних засад моралі — чесності, доброти, працьовитості. Молоді члени родини, Григорій та Наталка, виховані в пошані до старших. Саме тому Многогрішний серцем прикипає до цих людей, у яких відчуває споріднені душі. І недарма, бо Сірки є такими самими волелюбними, як і сам Григорій, людьми, що не схотіли підкоритися тиску тоталітарної машини й обрали вільне життя тигроловів у глухому лісі. Автор не раз підкреслює: у Сірків і Многогрішного тече одна кров, кров українського народу, у генетичній пам'яті якого — віки боротьби за волю. Ця пам'ять не дає спокійно жити Григорію, і, зустрівшись-таки зі своїм давнім мучителем Медвиним, юнак убиває його. Це убивство не можна назвати злочином, це помста за довгі місяці страждань не тільки його, а й усіх замучених у стінах НКВС. І хоча потім Многогрішному доводиться тікати з України разом із коханою Наталкою, однак п'янке відчуття свободи дорожче за все на світі.
Слід зауважити, що за образом Григорія Многогрішного проступає сильна особистість самого письменника Івана Багряного, закоханого у свободу й переконаного, що Україна неодмінно матиме прекрасне майбутнє. Доказом цього є цілісність натури автора роману, який відчуває єдність з українською нацією, її культурою й історією. Його твір — заклик не .підкорятися будь-чиїй залізній волі й до останнього боротися з ворогами рідної землі. Недарма Олена Те-ліга вважала, що роман "Тигролови" і його головний герой виховують "сильних і твердих людей української нації".
Художня література — багатогранна і всеохоплююча, бо торкається всіх аспектів людського життя. Поетичне слово багато важить, воно є найкоротшою стежиною до людських сердець. Особливо це стосується громадянської лірики і, звичайно, сатири.Поезія Володимира Самійленка «На печі» висміює псевдопатріотів, котрі, перебуваючи осторонь політичного і суспільного життя, на словах декларують свою любов до Батьківщини, не зробивши задля неї нічого корисного.Хоч пролежав я цілий свій вік на печі, Але завше я був патріотом, — За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі, Моє серце сповнялось клопотом.Єдиним виправданням для ура-патріотів, як їм здається, є те, що піч — «не чужа, українська то піч, і думки надиха мені рідні...» А даті — одні лише мрії героя сатиричного твору і порожні слова про історичні та національні цінності.Для гостроти сприйняття сатиричного твору автор використовує художні прийоми: сатиричний вірш написаний від першої особи з використанням жанру української думи, підсиливши її значимість словом «патріотична».Наші предки колись задля краю свого Труд важкий підіймали на плечі; Я ж умію тепер боронити його І служити, не злазячи з печі.Дивовижна властивість політичної сатири в літературі — універсальність. Так, можна прибрати дату написання, додати в дужках підзаголовок — ця поезія буде актуальною і сьогодні. Псевдопатріоти не вивелися і дотепер. Інколи гаючи полеміку партійних діячів уже нового тисячоліття, мимоволі дивуєшся, якВолодимир Самійленко ше століття тому міг так влучно описати порожні балачки нинішніх окремих політиків.Авторові вдалося у невеликому за обсягом вірші показати всю брехливість і недолугість псевдопатріотів, які, не злазячи з печі, намагаються привернути до себе увагу спільноти. Любов до України, як стверджує В. Самійленко, — не порожні слова. Цю тезу він довів своїм життям і своєю творчістю. Адже все, про що він" писав, присвячувалось рідній країні, яку любив святою і нездоланною любов'ю. Окремий цикл його поезій має промовисту назву «Україні». Чітко ви- іначена у поета і роль митця у суспільному житті, як це бачимо у вірші «Не вмре поезія»:і поки на землі ще є одна сльозинка, Поезія її нащадкам передасть; і поки на землі ще втіха є невинна, Поезія в її ще радощів додасть.Така громадянська позиція Володимира Самійленка — істинного патріота і вболівальника за долю любої його серцю України. Хотілося б, щоб майстерність поетичного слова В. Самійленка, його твори залишилися в історії літератури якнайдовше, а от реалії, описані у сатиричних творах, — зникли якнайшвидше.
"Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому — слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже носили на рядні, бо негоден був ходити... Він уже конав — але ні пари з уст", — згадує слідчий НКВС Медвин допити Григорія. Це ж він, підслідний, не зламався й не попросив пощади. Це ж Многогрішний тепер переслідує чекіста у снах. І незрозумілою є для Медвина така затятість, яка змусила вважати допитуваного вже своїм особистим ворогом. Не знає слідчий, що саме в цей час Григорій їде на каторгу в поїзді, з якого зухвало й безстрашно вистрибне прямо в ніч, у глуху й непролазну тайгу. Вистрибне, можливо, прямо в обійми смерті, але не скориться тоталітарному радянському режиму, незважаючи на всіх охоронців, озброєних багнетами... Що змушує головного героя роману "Тигролови" чинити так? Коли задумуєшся над цим, то приходиш до висновку: причини треба шукати у винятково розвинутому почутті людської гідності й патріотизмі, притаманним українцям узагалі й Многогрішному зокрема. Витоки цього почуття — у вродженій, глибоко закоріненій, а тому й незнищенній любові до Вітчизни, що є найвищою людською чеснотою. Ця чеснота, на мою думку, не дала Григорію загинути в нетрях тайги.
Головного героя твору знаходить і забирає до себе родина Сірків, українців, які відбудували "куточок України" в сибірських хащах. Ця сім'я свято береже всі народні звичаї і традиції, дотримується основних засад моралі — чесності, доброти, працьовитості. Молоді члени родини, Григорій та Наталка, виховані в пошані до старших. Саме тому Многогрішний серцем прикипає до цих людей, у яких відчуває споріднені душі. І недарма, бо Сірки є такими самими волелюбними, як і сам Григорій, людьми, що не схотіли підкоритися тиску тоталітарної машини й обрали вільне життя тигроловів у глухому лісі. Автор не раз підкреслює: у Сірків і Многогрішного тече одна кров, кров українського народу, у генетичній пам'яті якого — віки боротьби за волю. Ця пам'ять не дає спокійно жити Григорію, і, зустрівшись-таки зі своїм давнім мучителем Медвиним, юнак убиває його. Це убивство не можна назвати злочином, це помста за довгі місяці страждань не тільки його, а й усіх замучених у стінах НКВС. І хоча потім Многогрішному доводиться тікати з України разом із коханою Наталкою, однак п'янке відчуття свободи дорожче за все на світі.
Слід зауважити, що за образом Григорія Многогрішного проступає сильна особистість самого письменника Івана Багряного, закоханого у свободу й переконаного, що Україна неодмінно матиме прекрасне майбутнє. Доказом цього є цілісність натури автора роману, який відчуває єдність з українською нацією, її культурою й історією. Його твір — заклик не .підкорятися будь-чиїй залізній волі й до останнього боротися з ворогами рідної землі. Недарма Олена Те-ліга вважала, що роман "Тигролови" і його головний герой виховують "сильних і твердих людей української нації".