ответ: У своєму оповіданні «Скарб» Олекса Стороженко описує звичайного везунчика по імені Павлусь. Хлопчик виріс в досить багатій родині, ніколи нічого не потребував і повністю розслабився через відсутність будь-яких проблем. Це сталося через його батьків, які виконували всі його забаганки, робили все, щоб йому було добре і комфортно. У певний момент батьки почали турбуватися, чи впорається він зі своїм самостійним життям після їх смерті. Незабаром так і сталося – мама через примхи сина побігла шукати мед, в дорозі захворіла і померла. Пізніше помер і батько. Але хлопцеві продовжувало везти – він успадкував кошти, за ним наглядали, тому він міг проводити свій час, як і раніше – лежачи і нічого не роблячи.
Павло був настільки ледачий, що навіть відмовився піти разом з іншими хлопцями шукати скарб. Хлопці пішли самі, але нічого, крім дохлого хорту, не знайшли. Вони вирішили пожартувати над Павлом і вкинули йому хорта в будинок через вікна. Як виявилося, саме в тушці хорта були дукати, які Павло повністю забрав собі, сказавши хлопцям, що це Бог йому послав. Так він і продовжував жити, ні про що не турбувався і відчував себе досить комфортно. Пізніше він одружився, у нього народилися діти. Але чи можна називати таку байдужу до життя людину щасливою? Чи можна полюбити такулюдини, як Павло?
Объяснение: умається, що щасливою людину робить не матеріальний достаток і не здатність проживати життя в постійному комфорті і без проблем, а дещо інші речі. Інтерес до життя породжується людською небайдужістю до нього. Якщо людина не є байдужою, вона буде прагнути займатися якоюсь справою, на своєму шляху стикатися з проблемами, вирішувати їх і відчувати від того свою здатність щось робити і бути від того щасливим. Таку людини дійсно є за що полюбити, оскільки у неї горять очі, є мета і прагнення добитися цієї мети. Всього цього Павло був повністю позбавлений. Звичайно, йому везло так, як, напевно, нікому іншому, але все це не мало сенсу, адже людське життя дано для звершень, подвигів і руху, а не для постійного лежання та відсутності діяльності.
Мораль оповідання Олекси Стороженка в тому, що байдужість людини робить її нецікавою, порожньою і безглуздою, незалежно від того, який у неї достаток. Така людина лише зі сторони здається щасливою, насправді вона нещасна, її немає за що полюбити. Ні в якому разі не потрібно прагнути бути таким, як Павло, в цьому немає нічого хорошого, і це не призводить до щастя.
Кутаються у хмари сині Карпати. Про щось весело гомонять гірські потічки, а стрункі смереки слухають тиху зажуру вітру. Підгір’я... Мальовничий куточок України, тут 27 серпня 1856 року народився Іван Франко в селі Нагуєвичі на Дрогобиччині в заможній сім’ї коваля Яця Франка.
Батько вмів кувать плуги, підкови... Молот слухався його долонь, Cин ловив отецьке кожне слово В тісній кузні, де не гас вогонь. Говорив коваль про кривду люту, Про життя нестерпне бідняка. І несла та мова часто чута Гнів у серце юного Франка. Скільки він у кузні перемріяв, Скільки він снаги набрався там, Щоб за горе мстити лиходіям, Вказувати правду трударям!
У цьому селі проминуло дитинство Івана Франка, тут він часто бував, коли навчався у Дрогобичі і Львові, сюди приїжджав зі своєю сім'єю, тут знайшов притулок після другого арешту.
І Франко закінчив Дрогобицьку гімназію в старших класах якої вже почав займатися літературною творчістю. Дебютував у Львівському студентському журналі „Друг” у 1874р. Мужнів, загартовувався І.Франко, навчаючись у Львівському університеті. З під його пера виходять такі вірші: „Гімн”, „Каменярі” , „Товаришам з тюрми”, що звучали як дзвін на спалах, кликали до боротьби „за поступ, щастя й волю”. Такого сильного революційного голосу після смерті Т.Шевченка Україна ще не чула.
ответ: У своєму оповіданні «Скарб» Олекса Стороженко описує звичайного везунчика по імені Павлусь. Хлопчик виріс в досить багатій родині, ніколи нічого не потребував і повністю розслабився через відсутність будь-яких проблем. Це сталося через його батьків, які виконували всі його забаганки, робили все, щоб йому було добре і комфортно. У певний момент батьки почали турбуватися, чи впорається він зі своїм самостійним життям після їх смерті. Незабаром так і сталося – мама через примхи сина побігла шукати мед, в дорозі захворіла і померла. Пізніше помер і батько. Але хлопцеві продовжувало везти – він успадкував кошти, за ним наглядали, тому він міг проводити свій час, як і раніше – лежачи і нічого не роблячи.
Павло був настільки ледачий, що навіть відмовився піти разом з іншими хлопцями шукати скарб. Хлопці пішли самі, але нічого, крім дохлого хорту, не знайшли. Вони вирішили пожартувати над Павлом і вкинули йому хорта в будинок через вікна. Як виявилося, саме в тушці хорта були дукати, які Павло повністю забрав собі, сказавши хлопцям, що це Бог йому послав. Так він і продовжував жити, ні про що не турбувався і відчував себе досить комфортно. Пізніше він одружився, у нього народилися діти. Але чи можна називати таку байдужу до життя людину щасливою? Чи можна полюбити такулюдини, як Павло?
Объяснение: умається, що щасливою людину робить не матеріальний достаток і не здатність проживати життя в постійному комфорті і без проблем, а дещо інші речі. Інтерес до життя породжується людською небайдужістю до нього. Якщо людина не є байдужою, вона буде прагнути займатися якоюсь справою, на своєму шляху стикатися з проблемами, вирішувати їх і відчувати від того свою здатність щось робити і бути від того щасливим. Таку людини дійсно є за що полюбити, оскільки у неї горять очі, є мета і прагнення добитися цієї мети. Всього цього Павло був повністю позбавлений. Звичайно, йому везло так, як, напевно, нікому іншому, але все це не мало сенсу, адже людське життя дано для звершень, подвигів і руху, а не для постійного лежання та відсутності діяльності.
Мораль оповідання Олекси Стороженка в тому, що байдужість людини робить її нецікавою, порожньою і безглуздою, незалежно від того, який у неї достаток. Така людина лише зі сторони здається щасливою, насправді вона нещасна, її немає за що полюбити. Ні в якому разі не потрібно прагнути бути таким, як Павло, в цьому немає нічого хорошого, і це не призводить до щастя.
Кутаються у хмари сині Карпати. Про щось весело гомонять гірські потічки, а стрункі смереки слухають тиху зажуру вітру. Підгір’я... Мальовничий куточок України, тут 27 серпня 1856 року народився Іван Франко в селі Нагуєвичі на Дрогобиччині в заможній сім’ї коваля Яця Франка.
Батько вмів кувать плуги, підкови...
Молот слухався його долонь,
Cин ловив отецьке кожне слово
В тісній кузні, де не гас вогонь.
Говорив коваль про кривду люту,
Про життя нестерпне бідняка.
І несла та мова часто чута
Гнів у серце юного Франка.
Скільки він у кузні перемріяв,
Скільки він снаги набрався там,
Щоб за горе мстити лиходіям,
Вказувати правду трударям!
У цьому селі проминуло дитинство Івана Франка, тут він часто бував, коли навчався у Дрогобичі і Львові, сюди приїжджав зі своєю сім'єю, тут знайшов притулок після другого арешту.
І Франко закінчив Дрогобицьку гімназію в старших класах якої вже почав займатися літературною творчістю. Дебютував у Львівському студентському журналі „Друг” у 1874р.
Мужнів, загартовувався І.Франко, навчаючись у Львівському університеті. З під його пера виходять такі вірші: „Гімн”, „Каменярі” , „Товаришам з тюрми”, що звучали як дзвін на спалах, кликали до боротьби „за поступ, щастя й волю”. Такого сильного революційного голосу після смерті Т.Шевченка Україна ще не чула.