Повість-казка Марини Павленко «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» — це твір про дитячу фантазію й дружбу, про дорослі проблеми і віру в диво, про сучасність і далеке минуле. Дівчинку Софійку зовсім замучили нічні жахіття, що відбуваються у квартирі знизу. Хазяї цієї квартири поїхали, а за кімнатними квітами доглядає сусідка бабця Валя. Дівчинку трішки лякає і сама бабця, і її чорнющий кіт Фантик, та найбільше її бентежать крики й тупіт, що в ніч на повний місяць чи грозу чуються з пустої квартири внизу. Ще Софійка страшенно переживає через те, що однокласник Вадим Кулаківський майже не звертає на неї уваги. Дівчинку бентежить новина, що рід Кулаківських протягом багатьох поколінь переслідує якесь прокляття. Понад усе Софійці хочеться до родині, щоб Вадик жив у нормальнім сім’ї, не страждав, бо батьки далеко, а стара бабуся не може впоратися з вибриками онука-підлітка. Правда, самому Вадику його життя подобається, адже він робить усе, що заманеться: почав палити цигарки, водиться з якимись непевними людьми, краде й перепродує крадене. Щоб вирятувати однокласника з життєвих негараздів, Софійка відважилася подолати час. Дізнавшись, що стара шафа — це портал, через який можна повернутися в минуле і змінити щось на краще, дівчинка не побоялася використати таку можливість. Дивним чином Софійка завади опиняється у вирі подій. Вона загубила чудові корали, і це завадило тітоньці Оксані вийти заміж за чоловіка, який мав сім’ю і двох дітей, але приховував це. Софійка втрутилася в минуле, врятувала Катрю Кулаківську, її нареченого Семена та його батьків від страшної смерті, а себе привидів загиблих у пустій квартирі. Звичайно, твір наповнений казковими пригодами, мандрами в часі, але, як і в кожній казці, у творі Марини Павленко багато реального. Усе це робить його цікавим не тільки для дітей, а й для дорослих, які, прочитавши «Русалоньку…», зможуть згадати своє дитинство і краще зрозуміти власних дітей-підлітків.
У кожної нації, у кожного народу який населяє нашу землю є своя культурна спадщина. Саме завдяки цьому жодна нація у всьому світі не схожа на іншу. Але для того, щоб мати своє обличчя, зберегти національну гідність, необхідно пам’ятати власну історію, зберегти ті пам’ятки культури, архітектури, мистецтва, що нагадують про неї. Адже наші пращури творили історію нашої країни, народу саме такою, якою вона є. І наш святий обов’язок – зберегти і шанувати пам’ять про них, яка увічнена в літературних творах, музичних композиціях, живопису, архітектурних пам’ятках. Гірко усвідомлювати, що багато таких архітектурних пам’яток сьогодні потребують реставрації, на яку зараз немає або часу, або грошей. Але духовне відродження не може чекати, доки з’являться в нас гроші або час, бо одним із важливих чинників, що впливають на свідомість молоді, є саме вони, ті напівзабуті пам’ятки, збудовані колись нашими предками. Сьогодні коли йдеться про відродження української національної культури, все частіше повстають питання: хто ми? Звідки? Які ми? Кожна людина в цей світ народжується для того, щоб творити добро, щоб залишити після себе слід на землі, добрі спогади, щоб оберігати матеріальні і духовні цінності. Вона повинна зрозуміти, що на ній лежить велика відповідальність: і збереження культурної спадщини предків, і доля всієї землі. Тому кожному слід замислитися, який же шлях розвитку нашої цивілізації до розв’язати пекучі проблеми сучасності? Кожен громадянин нашої країни має відчувати свій духовний зв’язок з історією країни, з її традиціями. Якби не київські князі Аскольд і Дір, останні в слов’янській династії князів, початок якій поклав Кий, не було б і нашого національного коріння. Якби не з’явилися козаки, не існувала б наша нація. А хіба можна уявити нашу культуру без Т.Г.Шевченка, І.Я Франка, Лесі Українки та інших письменників? Основи духовності закладаються ще в дитинстві. І якщо не буде приділятися достатньої уваги підростаючому поколінню, то результатів чекати можна лише негативних. Кожна нація з турботою думає про день прийдешній, коли нові покоління житимуть на її землі, тому й дбає про історичну спадщину. Це той Пантеон Безсмерття, що створювався віками тяжкою працею і закріплювався кров’ю, бо кров синів України не змивається, не щезає безслідно. Згадаймо, наприклад, святе для кожного українця місце – Аскольдову могилу, що стала останнім місцем спочинку для тридцяти сміливих юнаків, студентів і гімназистів, що добровільно стали на захист волі України і взимку 1918 року полягли в боях під Крутами., бо Понад усе вони любили Свій коханий край… Їхня любов до рідної землі заслуговує на глибоку пошану, а те, що Аскольдова могила була зруйнована, не робить честі нашій нації. У пам’яті людській не згаснуть традиції і звичаї, які дарували людям віру в добро. Мрію, щасливе життя, які сприяли вихованню національної гідності й самосвідомості. Виховуючи людину на народних звичаях і традиціях, ми дбаємо про її духовність, розвиваємо в ній почуття добра, справедливості. Отже, ми повинні вивчати і відроджувати все краще, передане нам у спадок попередніми поколіннями, бо це життєдайне коріння, що живить духовність, моральність, естетику. Саме для того, щоб нам не було соромно йти в майбутнє, спілкуватися з іншими націями, маємо відновити наші Пантеони. Адже без них ми не можемо вважатися повноцінною нацією. Необхідно пам’ятати, що народ, який не знає своєї історії, приречений повторювати трагічні помилки минулого знову і знову.
