Написати твір на тему : "Україна лицарів у Кобзарі Тараса Шевченка". У творі використати :
1)однорідні члени речення
2) фразеологізми
3)цитати з творів Тараса Шевченка
)однорідні члени речення 2) фразеологізми 3)цитати з творів Тараса Шевченка

Павло Тетеря. А на Лівобережжі точилася запекла боротьба між такими претендентами: переяславським полковником Якимом Сомком, що був обраний на старшинській раді в Козельці наказним гетьманом, хоч російський цар і не затвердив його, та кошовим отаманом Запорізької Січі Іваном Брюховецьким. 27—28 червня 1663 року в Ніжині відбулася «чорна рада», в якій брали участь широкі маси населення, чернь — селянство, міщани, козацька голота. Гетьманом було обрано Брюховецького, а Сомка покарано.

Який же висновок можна зробити, прочитавши цей історичний роман? Чи правильний вибір зробив народ, обравши кошового отамана гетьманом? Чи справді він відстоював інтереси народних мас? Автор майстерно змальовує все те лихе, підступне, що призвело до міжусобиць, до кровопролитної війни. Іван Брюховецький до виборів являв собою простоту, щирість, обіцяв усім, хто його підтримає, усілякі блага. І портретна характеристика автора відповідна: «чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, в полатаних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно... Так наче собі чоловічок простенький, тихенький». Брюховецький шанобливо називав козаків «товариство миле», «мої рідні братчики», «дітки», з особливою повагою ставився до старих запорожців, говорячи, що у-їхніх «шановних головах увесь розум сидить». Пізніше, ставши гетьманом, промовляє: «Обдули ми дурне мужицтво, обдули міщан, обдули й старих дундуків». Ось справжня сутність Брюховецького. Отже, народ помилився в своєму виборі.

Зовсім іншими фарбами змальований Сомко. Автор не приховує замилування цим героєм, наділяє його найкращими рисами. Сомко виступає як мудрий державний діяч. Його ідеал — соборна Україна, об'єднана під гетьманською булавою, звільнена від підлеглості Москві. «Дай Боже.., щоб обидва береги Дніпровії приклонилися під одну булаву!.. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случ і, та, держачись за руку з Москвою, громитимем усякого, хто покуситься ступити на руську землю!» Сомко мріє про сильну державу, де панувала б правда: «Уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди». Герой виступає втіленням моральних чеснот. Як справжній лицар, не допускає думки про власний порятунок ціною життя Кирила Тура.

Прийшовши до влади, Іван Брюховецький жорстоко розправляється з політичними супротивниками. У літописі Самовидця повідомляється про цей факт: «Вступаючи в осінь, о святому Симеоні, того літа за позволенієм його царського величества наказав гетьман Брюховецький постинати гетьмана Сомка і Васюту, полковника ніжинського, полковника лубенського, осавулів та інших полковників заслано на Москву, котрих на Сибір заслано, немало старшини козацької».

Отже, народні маси обрали шлях, яким повинна була йти Україна, усвідомивши свою помилку набагато пізніше. Автор підкреслив, що суперечності між козацькою старшиною і широкими народними масами ніколи б не вивели Україну на новий щабель розвитку. 

Главный герой романа М. Ю. Лермонтова «Герой нашего времени» — Григорий Александрович Печорин. Именно его судьба, судьба «лишнего человека», находится в центре повествования. Впервой части произведения мы знакомимся с Печориным благодаря рассказу Максима Максимыча, включенному в записки странствующего офицера. Максим Максимыч является одновременно и героем произведения, и рассказчиком. Сам Лермонтов придавал большое значение разработке этого образа, о чем свидетельствует примыкающий к роману набросок, озаглавленный «Кавказец»:«Кавказец есть существо полурусское, полуазиатское; наклонность к обычаям восточным берет над ним перевес, но он стыдится ее при посторонних, то есть приезжих из России. Ему большей частью от тридцати до сорока пяти лет; лицо у него загорелое и немного рябоватое; если он не штабс-капитан, то уж верно майор». В тексте романа Лермонтов ограничивается беглой внешней характеристикой Максима Максимыча. Сам о себе герой сообщает весьма скупые сведения: «Надо вам сказать, что у меня нет семейства; об отце и матери я лет двенадцать уж не имею известия, а запастись женой не догадался раньше, — так теперь уж, знаете, и не к лицу…»Роль Максима Максимыча в различных частях романа разная. Так, в повести «Бэла» он представлен не столько действующим лицом, сколько внимательным свидетелем и талантливым рассказчиком. В этом удивительная находка Лермонтова: Максим Максимыч не только свидетель рассказываемого им события, но его личность объединена с этим событием, как будто Максим Максимыч сам является его героем. Писателю удалось взглянуть на событие глазами «старого кавказца» и рассказать это событие языком простым, грубым, но всегда живописным, всегда трогательным и потрясающим. Следует обратить внимание на особенности речи Максима Максимыча, рассказчика простого и скромного, в чем заметна традиция сказовой манеры, характерной для «Повестей Белкина» А. С. Пушкина («Станционный смотритель»). В своей речи Максим Максимыч активно использует выражения и обороты из военно-профессиональной терминологии: «пришел транспорт с провиантом», «девки и молодые ребята становятся в две шеренги ». Эту же особенность подчеркивают и совершенно привычные, вошедшие в обиход местные, «кав-каз-ские», слова и выражения: мирной князь, кунак, джигитовка, сакля, духанщина, бешмет, гяур, калым и др. Иногда в своем рассказе Максим Максимыч как бы затрудняется припомнить какое-либо местное кавказское выражение и заменяет его соответствующими русскими словами: «Бедный старичишка бренчит на трехструнной… забыл как по-ихнему… ну да вроде нашей балалайки». Это своеобразие речевой манеры Максима Максимыча является прямым выражением его отношения к людям, к окружающей действительности. Намеченный в повести «Бэла» образ Максима Максимыча раскрывается автором в одноименной повести. Здесь уже он сам является действующим лицом, а рассказывает нам о нем автор.