Написати твір по по автобіографічної повісті "Гуси лебеди летять" Михайлик-головний геро1 твору План: 1.Родина хлопчика, стосунки в сім'ї 2.Книжки в житті Михайлика 3.Поетичний світ природи,що оточує героя.
Захар Беркут: «Громада — то був його світ, то була ціль його життя». «Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради, але власті батько мій не має і не жадає її». «…Все те запалювало його гарячу душу до бажання — віддати ціле своє життя на поправу й скріплення добрих громадських порядків у своєї рідній Тухольщині» . «…Се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями… Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. …Сад, пасіка й ліки — се була його робота».
Мирослава: «…їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима, поговорюючи: — От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!». «Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матір. Нянька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, — той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, — тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов».
Тугар Вовк: «…Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати».
Максим Беркут: «…вони не тільки дали йому на провідника першого удальця на всю тухольську верховину, Максима Беркута, сина тухольського бесідника Захара…». «Максим Беркут який аж нині, супроти найважнішого і найтяжчого діла, почув себе вповні самим собою, вповні начальником сеї невеличкої армії, заряджував з правдиво начальницькою вважливістю й повагою все, що належало до діла, нічого не забуваючи, ні з чим не кваплячись, але й ні з чим не опізнюючись. Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок. Чи то між своїми товаришами тухольцями, чи між боярами, чи між їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокійний, свобідний в рухах і словах, мов рівний серед рівних. Товариші поводились з ним так само, як він з ними, свобідно, несилувано, сміялись і жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко і так весело та радо, немов і самі без розказу були би в тій хвилі зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такої рівної вдачі, далеко не так свобідна в поводженню, далеко похіпніша з одних гордо висміватися, а перед другими низенько хилитися, все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайність і розсудливість і, хоч не без дотинків та жартів, таки робила те, що він казав».
Поезія для мене - це ще один іб існування й самовираження. Це можливість висловити свої почуття і переживання та донести їх до інших. Для мене настільною книгою є "Вибране" Ліни Костенко. Необхідними для прочитання вважаю твори Лесі Українки, Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Марини Цвєтаєвої, Бориса Пастернака. Зараз є дуже багато цікавих молодих поетів. Раджу перші збірки Володимира Биня, Ірини Бандурович, а також "Спитати в янгола" Марії Людкевич. Поезія може змінити саму людину - якщо людина прагне до цього, то завдяки поезії стає чутливішою, добрішою, відкритішою для світу. Поезія торкається тих струн людської душі, які, можливо, досить довго мовчать у людині, доки її не торкнулися тонкі пальці поетичних рядків. "Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі" (Ліна Костенко). Мене поезія зробила поетом. Досить довго я була просто читачем, але за одну ніч, коли до мене прийшли перші віршовані строфи, я стала поетом. І, сподіваюся, залишаюся ним досі. Поезія подарувала мені три поетичні збірки, багато незабутніх вражень від творчих зустрічей з читачами та можливість не загубитися у цьому багатоликому світі прози і проминання... - Поезія - це одна із тих небагатьох речей, які здатні змінювати світ. Я дуже люблю античну літературу. Гомерівський епос про Одіссея і Трою насправді дуже цивілізував Грецію, він об'єднав розрізнені землі, зробив те, що потім відбувалося у Київській Русі в XII-XIII століттях. Він створив державу. У певні періоди поезія стає дуже важливою. Достатньо згадати, чим був "Кобзар" Шевченка, чим була поезія народників, яку ми зараз читаємо із таким усміхом, мовляв, це не дуже серйозно, не дуже цікаво. Насправді ж поезія народників років двадцять будувала нашу державність.Я вчора виступала у книгарні "Є", що проводила захід до Дня поезії. Мене вразила величезна кількість людей, які на нього прийшли. Не думала, що в не дуже сприятливу погоду зал буде переповненим - там ще десь 40 людей стояли. Львів був дуже активним у відзначенні Дня поезії - відбулося чи не шість альтернативних акцій, і всюди аншлагово.Що ж до порад, то я дуже специфічний читач, бо стежу одночасно за багатьма літературами - чеською, польською, литовською, грузинською. Можу сказати, що на цьому тлі українська поезія є однією з найкращих. Загалом раджу читати все. Якщо ж прагматично, то раджу стежити за топ-списками хороших премій. Наприклад, "Російський Букер", польська NIKE, Нобелівська премія. У тих списках імена, які пройшли дуже серйозний відбір, це ті, на кого однозначно слід звертати увагу, якщо йдеться про зарубіжну літературу. Що ж до української, можу назвати дуже багато поетів. Наприклад, Іра Шувалова, Катерина Калитко. Але, мені здається, інколи людині просто необхідно піти в книгарню та погортати книжки. Коли людина, маючи годинку, піде до стелажа із українською поезією, то вона знайде те, що відповідатиме її емоціям в ту хвилину.
Захар Беркут: «Громада — то був його світ, то була ціль його життя». «Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради, але власті батько мій не має і не жадає її». «…Все те запалювало його гарячу душу до бажання — віддати ціле своє життя на поправу й скріплення добрих громадських порядків у своєї рідній Тухольщині» . «…Се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями… Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. …Сад, пасіка й ліки — се була його робота».
Мирослава: «…їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима, поговорюючи: — От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!». «Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матір. Нянька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, — той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, — тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов».
Тугар Вовк: «…Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати».
Максим Беркут: «…вони не тільки дали йому на провідника першого удальця на всю тухольську верховину, Максима Беркута, сина тухольського бесідника Захара…». «Максим Беркут який аж нині, супроти найважнішого і найтяжчого діла, почув себе вповні самим собою, вповні начальником сеї невеличкої армії, заряджував з правдиво начальницькою вважливістю й повагою все, що належало до діла, нічого не забуваючи, ні з чим не кваплячись, але й ні з чим не опізнюючись. Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок. Чи то між своїми товаришами тухольцями, чи між боярами, чи між їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокійний, свобідний в рухах і словах, мов рівний серед рівних. Товариші поводились з ним так само, як він з ними, свобідно, несилувано, сміялись і жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко і так весело та радо, немов і самі без розказу були би в тій хвилі зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такої рівної вдачі, далеко не так свобідна в поводженню, далеко похіпніша з одних гордо висміватися, а перед другими низенько хилитися, все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайність і розсудливість і, хоч не без дотинків та жартів, таки робила те, що він казав».
Поезія для мене - це ще один іб існування й самовираження. Це можливість висловити свої почуття і переживання та донести їх до інших. Для мене настільною книгою є "Вибране" Ліни Костенко. Необхідними для прочитання вважаю твори Лесі Українки, Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Марини Цвєтаєвої, Бориса Пастернака. Зараз є дуже багато цікавих молодих поетів. Раджу перші збірки Володимира Биня, Ірини Бандурович, а також "Спитати в янгола" Марії Людкевич. Поезія може змінити саму людину - якщо людина прагне до цього, то завдяки поезії стає чутливішою, добрішою, відкритішою для світу. Поезія торкається тих струн людської душі, які, можливо, досить довго мовчать у людині, доки її не торкнулися тонкі пальці поетичних рядків. "Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі" (Ліна Костенко). Мене поезія зробила поетом. Досить довго я була просто читачем, але за одну ніч, коли до мене прийшли перші віршовані строфи, я стала поетом. І, сподіваюся, залишаюся ним досі. Поезія подарувала мені три поетичні збірки, багато незабутніх вражень від творчих зустрічей з читачами та можливість не загубитися у цьому багатоликому світі прози і проминання... - Поезія - це одна із тих небагатьох речей, які здатні змінювати світ. Я дуже люблю античну літературу. Гомерівський епос про Одіссея і Трою насправді дуже цивілізував Грецію, він об'єднав розрізнені землі, зробив те, що потім відбувалося у Київській Русі в XII-XIII століттях. Він створив державу. У певні періоди поезія стає дуже важливою. Достатньо згадати, чим був "Кобзар" Шевченка, чим була поезія народників, яку ми зараз читаємо із таким усміхом, мовляв, це не дуже серйозно, не дуже цікаво. Насправді ж поезія народників років двадцять будувала нашу державність.Я вчора виступала у книгарні "Є", що проводила захід до Дня поезії. Мене вразила величезна кількість людей, які на нього прийшли. Не думала, що в не дуже сприятливу погоду зал буде переповненим - там ще десь 40 людей стояли. Львів був дуже активним у відзначенні Дня поезії - відбулося чи не шість альтернативних акцій, і всюди аншлагово.Що ж до порад, то я дуже специфічний читач, бо стежу одночасно за багатьма літературами - чеською, польською, литовською, грузинською. Можу сказати, що на цьому тлі українська поезія є однією з найкращих. Загалом раджу читати все. Якщо ж прагматично, то раджу стежити за топ-списками хороших премій. Наприклад, "Російський Букер", польська NIKE, Нобелівська премія. У тих списках імена, які пройшли дуже серйозний відбір, це ті, на кого однозначно слід звертати увагу, якщо йдеться про зарубіжну літературу. Що ж до української, можу назвати дуже багато поетів. Наприклад, Іра Шувалова, Катерина Калитко. Але, мені здається, інколи людині просто необхідно піти в книгарню та погортати книжки. Коли людина, маючи годинку, піде до стелажа із українською поезією, то вона знайде те, що відповідатиме її емоціям в ту хвилину.