Як тільки я почала читати новелу, то відразу побачила те, наскільки сильно оповідач замкнутий в собі. Він каже, що вже три роки святкує Новий рік по-своєму. Він не любить гучні гулянки, йому більше до вподоби насолоджуватися самотністю. Він зачинив за стальними дверима своє серце і нікого туди не впускає. На протязі всього твору ми читаємо лист від Мані до Хоми, з нього ми і дізнаємося про їх минуле, як вони були разом у лісі, та ще про минуле Марусі без Хоми. І читаючи листа, Хома-Массіно відчиняє своє серце, в ньому змінюється ставлення до Марусі, змінюються його думки щодо Мані та її листа. У Марусі важка доля і їй можна тільки співчувати та співпереживати. Але, з іншого боку, це було цілком її рішення – піти від коханого чоловіка, з рідної сторони, з дому і попрямувати назустріч бурхливому, невідомому та жорстокому світу. Мені не зовсім зрозумілі її мотиви і хоч вона і не знала, хто такий насправді Генрись, але вона сама зробила свій вибір. З одного боку, вона каже, що Хома не зміг її втримати, але з іншого – чому вона сама не трималася за своє кохання, не боролося за нього, а замість цього втекла з малознайомим хлопцем. І ще одне запитання: чи не спокусили її його статки та статус, бо у творі мимохідь сказано про те, що у Генрися ніби була забезпечена сім’я. Я не хочу засуджувати Марусю, але інколи я не можу її зрозуміти. В житті кожен може зробити помилку, оступитися, та для Мані ця помилка стала фатальною. Хоч, якщо подивитися з іншого боку, може, ця помилка стала випробуванням для неї і для Хоми, для перевірки їх кохання, яке незважаючи ні на що не згасло… У всі часи проблема співіснування двох людей має глобальний характер людського буття взагалі. Вустами Массіно Франко говорить незаперечну істину:«Що таке людина для людини? І кат, і Бог! З ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!»
• «Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата,— співаючи зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари...» (Дід Дем’ян)
• «...Коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом». (Михайлик)
• «В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками-нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю». (Мати Михайлика)
• «З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. ...Жінка зупиняється... потрісканими пальцями поправляє хустинку, а в її чорних очах закипають темні сльози...» (Жебрачка)
• «Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум’янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі». (Люба)
• За яку книжечку « я віддав безсовісному крамареві аж п’ять крашанок…» (« Три торби реготу»)
На протязі всього твору ми читаємо лист від Мані до Хоми, з нього ми і дізнаємося про їх минуле, як вони були разом у лісі, та ще про минуле Марусі без Хоми. І читаючи листа, Хома-Массіно відчиняє своє серце, в ньому змінюється ставлення до Марусі, змінюються його думки щодо Мані та її листа.
У Марусі важка доля і їй можна тільки співчувати та співпереживати. Але, з іншого боку, це було цілком її рішення – піти від коханого чоловіка, з рідної сторони, з дому і попрямувати назустріч бурхливому, невідомому та жорстокому світу. Мені не зовсім зрозумілі її мотиви і хоч вона і не знала, хто такий насправді Генрись, але вона сама зробила свій вибір. З одного боку, вона каже, що Хома не зміг її втримати, але з іншого – чому вона сама не трималася за своє кохання, не боролося за нього, а замість цього втекла з малознайомим хлопцем. І ще одне запитання: чи не спокусили її його статки та статус, бо у творі мимохідь сказано про те, що у Генрися ніби була забезпечена сім’я.
Я не хочу засуджувати Марусю, але інколи я не можу її зрозуміти. В житті кожен може зробити помилку, оступитися, та для Мані ця помилка стала фатальною. Хоч, якщо подивитися з іншого боку, може, ця помилка стала випробуванням для неї і для Хоми, для перевірки їх кохання, яке незважаючи ні на що не згасло…
У всі часи проблема співіснування двох людей має глобальний характер людського буття взагалі. Вустами Массіно Франко говорить незаперечну істину:«Що таке людина для людини? І кат, і Бог! З ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!»
• «...Коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом». (Михайлик)
• «В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками-нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю». (Мати Михайлика)
• «З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. ...Жінка зупиняється... потрісканими пальцями поправляє хустинку, а в її чорних очах закипають темні сльози...» (Жебрачка)
• «Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум’янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі». (Люба)
• За яку книжечку « я віддав безсовісному крамареві аж п’ять крашанок…» (« Три торби реготу»)