Це була новітня ода, в якій стверджувалась ідея безсмертя народу, нездоланності його духу”, - так визначив ідею і жанр твору Л.Новиченко. Білецький називав “Слово .” величним хоралом. “М.Рильський дав довершений і монументальний портрет духовної сутності України”, - зауважує сучасний літературознавець Володимир Моринець. Справді, перед нами – не просто поема, а поема-ода, поема-гімн, поема-ораторія, масштабне, панорамне полотно тисячолітньої історії України і її розлога поетична географія. І все це сконденсовано ліричною пристрастю в карбовано стислі й образно-емоційні воднораз вислови, закуті в гармонійні ямбічні секстини (шестирядкові строфи з римуванням абабаб), пов’язані між собою анафоричними повторами: “Благословен .”, “Благословенна .”. Та, може, найточніше жанрове означення приховане в самій назві твору – “Слово .”. Недарма й образна тканина та поетична лексика тексту, щедро інкрустованого старослов’янізмами, безліч разів перегукуються зі “Словом о полку Ігоревім”. Ось найвиразніші ремінісценції: “Лисиці брешуть на щити”, “кличе див поверху древа”, “дух Боянів”, “ .сонце устає на сході!”. Це піднесена, високо патетична образність.Художня досконалість шестирядкових строф, що постають як майстерно викінчені синтаксичні одиниці, підкреслюється ще й наявність виразних анафор, змістовністю паралелізмів, продуманістю повторів.
По-різному визначають жанр твору: лірична поема, ода псалом, хорал, “слово” (за аналогією до давньоукраїнської пам’ятки княжої доби). Кожна з дефініції правомірна, бо адекватно виражає зміст шедевра. Це справді високе художнє осягнення духу епохи, прекрасний здобуток нашої літератури.
Ідейно-емоційний пафос твору – в утвердженні безсмертя України і впевненості в перемозі над кривавим ворогом. Рідна земля вічна, адже у пам'яті мільйонів вона постає в багатстві й красі своєї природи. “Степів широчина бездонна”, котра “зеленим океаном” пливе “круг білого Херсона”, котра “свій дівочий гнучкий стан до Дніпрового тулить лона”, - це один з чарівних образів, якими передається краса України.
Іван Фірцак — український самородок, про якого європейці складали легенди. У народі його називали Іваном Силою, а весь світ запам’ятав його циркове прізвисько — Кротон.Про закарпатського богатиря говорили змалечку. То почують, що юнак сам запряг себе у плуг, то побачать, як на плечах несе теля. Батьки розуміли, що сина біля себе тримати не варто і вирішили відправити Івана до Чехії. Спочатку йому жилось не солодко. Хоч був далеко не молодим, але й далі гнув арматуру, тягнув автомобілі та підіймав одночасно декілька людей. Згодом Іван Фірцак заснував закарпатську циркову школу і школу силових мистецтв. Багато його учнів здобули чемпіонські титули у важкій атлетиці. Однією з причин смерті Івана Фірцака стала імплантована золота пластина, яка потребувала заміни. За часів Радянського Союзу не було можливості виїхати за кордон для її планової заміни, тому рана під пластиною почала загнивати. Лікар, який регулярно приїздив до атлета з Іршави, не зміг нічого вдіяти. Помер Іван Фірцак 10 листопада 1970 року в рідному селі Білки. Похорон атлета був багатолюдний — попрощатися з Кротоном приїхало багато спортсменів.
По-різному визначають жанр твору: лірична поема, ода псалом, хорал, “слово” (за аналогією до давньоукраїнської пам’ятки княжої доби). Кожна з дефініції правомірна, бо адекватно виражає зміст шедевра. Це справді високе художнє осягнення духу епохи, прекрасний здобуток нашої літератури.
Ідейно-емоційний пафос твору – в утвердженні безсмертя України і впевненості в перемозі над кривавим ворогом. Рідна земля вічна, адже у пам'яті мільйонів вона постає в багатстві й красі своєї природи. “Степів широчина бездонна”, котра “зеленим океаном” пливе “круг білого Херсона”, котра “свій дівочий гнучкий стан до Дніпрового тулить лона”, - це один з чарівних образів, якими передається краса України.