Напишіть твір-роздум «Прагнення вивищити над оточенням, нехтуючи родовими традиціями, народною етикою та мораллю, у творі І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» і в наш час».
“Спідничка і штани, якщо їх не підперізувати, неодмінно сповзають”.
“Ну от, морочитись із братиком знову Софійці! Ні-ні, вона обожнює маленького Ростика! Проте мусять бути якісь межі. Усеньке вчорашнє післяобіддя вона вистоювала з візочком під магазинами: тітонька з мамою не минули жодного, вибираючи тканини і, як її, фурнітуру. Сьогодні ж укотре доведеться занапасть робити математику: зайнята-бо з дитиною!”
“На уроки встигла. Краще б запізнилася: з математики все одно підхопила сімку! Кого винуватити? Братика? Русалоньку, через яку плакала замість уроки робити?
Не краще й з українською. Завдання виконала швидко, навіть дала списати Кулаківському, а той… Тільки й бовкнув: “Сенк’ю, ти – кльова!” Та всі перерви підкидав хрущів до рюкзака – не Софійці – противній Ірці Завадчук. Що ж, справжній рятівниці і в казці, і в житті зостаються крихти зі столу суперниці!..”
“Свого часу Софійка збирала стартовий капітал. Дуже мріяла про комп’ютер… Окрилена сподіваннями, взялася працювати в Сашка художником (підписувала картонки для товару) і реалізатором за сумісництвом. Більше двох днів не витримала… а вторгувала хіба на пачку морозива. Кинула це діло.”
“Десь аж коло дому братик задрімав. Обмостила його ковдрочкою, підібрала пустушку, що випурхнула з візочка (тепер, як завше, думай, куди її, брудну, покласти!). Поправила шапочку, мимоволі замилувалася: справжнє тобі янголятко! Але далі хай самі бавлять свою дитину!”
“Справжні принци мусять колись-таки надати перевагу тим, хто штурмує храми науки! На жаль, справжній принц уваги не звернув. Бо Софійку не викликали. Ні з ненависної математики, ні з улюбленої літератури…”
“Десь аж коло дому братик задрімав. Обмостила його ковдрочкою, підібрала пустушку… Поправила шапочку, мимоволі замилувалася: справжнє тобі янголятко! Але далі хай самі бавлять свою дитину!”
“Софійці не набридало морочитися з курчатами, пасти гусенят. Захоплено копала черв”яків для качок…”
“Цілувала свою вірну кицю. З не меншою ніжністю розцілувала братика… Скоро його можна буде вчити літер і лічбі. У Софійки вже давно заготовлено для нього цілий ящик таблиць і малюнків.”
“Та впевненості не додалося: Софійка надто добре знала, що ніколи не зможе бути такою стильною, як Ірка Завадчук.”
“Звичайно, як у казці: хату заметеш – сядеш посидиш, посуд помиєш – сядеш посидиш, хліба купиш – сядеш посидиш, з Ростиком погуляєш – сядеш посидиш…”
Стефко не змальовується як хуліган і потенційний злочинець, читач бачить його внутрішній світ, самотність, співчуває і, можливо, інакше подивиться на подібних людей у своєму житті.
У житті хлопчика після смерті бабусі з’явилася інша подібна людина – стара вчителька, чиє тепло, і хочеться палко вірити у це, розтопить самотнє, але добре серце цієї людини. Ображена Юльком поранена сорока, яку Славко і Стефко приносять вчительці, щоб та вилікувала птаха, видужує. І тому, сподіваєшся, що ця людина зможе до і Стефку знайти себе і вилікуватися від самотності і невпевненості, а найголовніше від байдужості. Бо як інакше розцінювати його поведінку, як не проявом байдужості, коли Стефко погоджується до Юльку знайти тих, хто помститься Славку замість юного розумника? Світ, який раніше дарував Стефку найсмачніші яблука і говорив із хлопцем, – несправедливий і жорстокий. Чому ж цей світ має бути справедливим до Славка Беркути? Стефко пробує зупинити Юлька, хоча й невдало, і це вказує, що вогник людяності ще жевріє у його серці.
Відповідь:
Пояснення:
“Спідничка і штани, якщо їх не підперізувати, неодмінно сповзають”.
“Ну от, морочитись із братиком знову Софійці! Ні-ні, вона обожнює маленького Ростика! Проте мусять бути якісь межі. Усеньке вчорашнє післяобіддя вона вистоювала з візочком під магазинами: тітонька з мамою не минули жодного, вибираючи тканини і, як її, фурнітуру. Сьогодні ж укотре доведеться занапасть робити математику: зайнята-бо з дитиною!”
“На уроки встигла. Краще б запізнилася: з математики все одно підхопила сімку! Кого винуватити? Братика? Русалоньку, через яку плакала замість уроки робити?
Не краще й з українською. Завдання виконала швидко, навіть дала списати Кулаківському, а той… Тільки й бовкнув: “Сенк’ю, ти – кльова!” Та всі перерви підкидав хрущів до рюкзака – не Софійці – противній Ірці Завадчук. Що ж, справжній рятівниці і в казці, і в житті зостаються крихти зі столу суперниці!..”
“Свого часу Софійка збирала стартовий капітал. Дуже мріяла про комп’ютер… Окрилена сподіваннями, взялася працювати в Сашка художником (підписувала картонки для товару) і реалізатором за сумісництвом. Більше двох днів не витримала… а вторгувала хіба на пачку морозива. Кинула це діло.”
“Десь аж коло дому братик задрімав. Обмостила його ковдрочкою, підібрала пустушку, що випурхнула з візочка (тепер, як завше, думай, куди її, брудну, покласти!). Поправила шапочку, мимоволі замилувалася: справжнє тобі янголятко! Але далі хай самі бавлять свою дитину!”
“Справжні принци мусять колись-таки надати перевагу тим, хто штурмує храми науки! На жаль, справжній принц уваги не звернув. Бо Софійку не викликали. Ні з ненависної математики, ні з улюбленої літератури…”
“Десь аж коло дому братик задрімав. Обмостила його ковдрочкою, підібрала пустушку… Поправила шапочку, мимоволі замилувалася: справжнє тобі янголятко! Але далі хай самі бавлять свою дитину!”
“Софійці не набридало морочитися з курчатами, пасти гусенят. Захоплено копала черв”яків для качок…”
“Цілувала свою вірну кицю. З не меншою ніжністю розцілувала братика… Скоро його можна буде вчити літер і лічбі. У Софійки вже давно заготовлено для нього цілий ящик таблиць і малюнків.”
“Та впевненості не додалося: Софійка надто добре знала, що ніколи не зможе бути такою стильною, як Ірка Завадчук.”
“Звичайно, як у казці: хату заметеш – сядеш посидиш, посуд помиєш – сядеш посидиш, хліба купиш – сядеш посидиш, з Ростиком погуляєш – сядеш посидиш…”
Стефко не змальовується як хуліган і потенційний злочинець, читач бачить його внутрішній світ, самотність, співчуває і, можливо, інакше подивиться на подібних людей у своєму житті.
У житті хлопчика після смерті бабусі з’явилася інша подібна людина – стара вчителька, чиє тепло, і хочеться палко вірити у це, розтопить самотнє, але добре серце цієї людини. Ображена Юльком поранена сорока, яку Славко і Стефко приносять вчительці, щоб та вилікувала птаха, видужує. І тому, сподіваєшся, що ця людина зможе до і Стефку знайти себе і вилікуватися від самотності і невпевненості, а найголовніше від байдужості. Бо як інакше розцінювати його поведінку, як не проявом байдужості, коли Стефко погоджується до Юльку знайти тих, хто помститься Славку замість юного розумника? Світ, який раніше дарував Стефку найсмачніші яблука і говорив із хлопцем, – несправедливий і жорстокий. Чому ж цей світ має бути справедливим до Славка Беркути? Стефко пробує зупинити Юлька, хоча й невдало, і це вказує, що вогник людяності ще жевріє у його серці.