Відомий український драматург Іван Карпенко- Карий у сатиричній комедії «Сто тисяч» засудив пороки суспільного життя. Нездоланна тяга купувати землю і в селян, і в поміщиків, а потім тішитись думкою, що Калитку «розіпре грошвою», усе де веде до руйнування особистості. А землі потрібні, щоб сказати багатію Пузирю «…голяк масті, чирва світить!», землі і гроші потрібні, щоб переплатити по десять рублів на десятині Жолудю, гроші потрібні, щоб обдурити Гершка. Мрії Герасима Калитки йдуть ще далі: «…всю землю навкруги скуплю! Ідеш день — чия земля? Калитчина!.. Ідеш два — чия земля? Калитчина! Ідеш три — чия земля? Калитчина!» Герасим дурить усіх. Єврей, якого він теж дурить, у свою чергу обдурює Герасима, продає йому мішок з папером замість грошей.
І раптом усім цим корисливим планам не судилося здійснитися. Герасим Калитка не в змозі цього пережити: він лізе у зашморг з надією вмерти.
Гроші скалічили душу не лише Герасиму, але і його куму — Савці. Він весь час знаходиться у пошуку грошей. На пропозицію Герасима здійснити шахрайську махінацію, Савка одразу дає згоду. Але після трагічних подій з Герасимом Савка навіки зрікається брудних грошей.
А Невідомий теж хворів грошовою хворобою. Він вигадав новий засіб обдурювання людей і заробляє на цьому непогані гроші.
Копач Бонавентура бере у будинку Калитки їжу, хоч і не працює на хазяїна. А побачивши єврея, він одразу сказав: «…це — пройдисвіт».
Іван Карпенко-Карий у п’єсі «Сто тисяч» показує, що тим, хто потрапив під владу грошей, нелегко повернутися на шлях порядності.
Непохитний воïн духу, революцiонер i каменяр, Iван Франко, уявляється людиною мiцного душевного гарту, залiзноï волi, яка затисла в твердий кулак усякий вияв нiжного почуття. Та прочитавши збiрку "Зiв'яле листя", вiдкриваєш для себе iншого Франка: трепетного i вразливого, тривожного i покiрного, здатного на велику любов i глибоке страждання. Слово поета набуває нового забарвлення, iншоï тональностi. Зiткане з мiсячного сяйва, хмiльного чар-зiлля, свiтанкових рос, квiткових пелюсток, таємничого шепоту й нiжного зiтхання, воно дихає свiжiстю, повнотою життя, вiчною молодiстю душi. Тiльки чому ж так рано душу торкнув осiннiй холод, чому зiв'яло листя на деревi любовi? Не радiсною весняною повiнню розливається серце лiричного героя, а холодними рiками розпачу й туги. I накинуто на ту осiнню любов чорний серпанок скорботи. Поет приречений на палке, безнадiйне почуття, яке нiколи не торкнеться холодне серце гордоï красунi: Щось щемить в душi, мов рана: Се блiдая, горем п'яна, Безнадiйная любов. Почуття лiричного героя мiнливi, як осiннiй день: надiя, розлука, смуток, i знову пориви до щастя. Кохана зневажила цвiт його душi, згордувала чистим коханням, зруйнувала свiтлу мрiю, та вiн не бажає ïй помсти. Мудрому серцю поета давно вiдомi вселюдськi закони добра i зла, за якими вбивство любовi карається, як важкий грiх. Вiн знає, що дiвчинi вiдiллються його гiркi сльози й пекучi муки, та не злорадство, а спiвчуття й жаль сповнюють його серце: Та боюсь за тебе дуже, Бо любов - то мстливий бог; Як одно ïï зневажить, Любить мститься за обох. Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханiй усi кривди й образи i вже готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го лiризму й задушевностi вiршам Франка надає поетика народноï пiсенноï стихiï. Поезiя "Червона калино, чого в лузi гнешся?" написана у формi дiалогу, характерного для фольклорних творiв. У народних пiснях червона калина виступає символом нiжноï i вродливоï дiвчини. У Франка цей образ втiлює прагнення до свiтла i сонця, любов до життя i найглибшi людськi переживання. Кохання - то сонце в його життi, хай i зрiдка воно визирає iз-за похмурих осiннiх хмар. Блискуча iмiтацiя пiд народну пiсню, ïï чаруюча поетика вiдтворена i в поезiï "Ой ти, дiвчино, з горiха зерня". Контрастнi народнопоетичнi порiвняння малюють суперечливий образ коханоï, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:
Ой ти, дiвчино, з горiха зерня, Чом твоє серденько - колюче терня? Чом твоï устоньки - тиха молитва, А твоє слово гостре, як бритва? Поезiя вiдтворює драматизм нiжноï любовi лiричного героя, для якого втрачена мила є водночас i радощами, й горем. Лишилась тiльки невгасима любов, яка ранить його серце. Хоч кохання i принесло поетовi бiль та розчарування, вiн не проганяє його зi свого серця. У вiршi "Чого являєшся менi у снi?" лiричний герой, незважаючи на глибоке страждання й душевнi муки, лелiє чистий образ коханоï, що тiльки у снi приходить до нього. Боляче щемить серце вiд того прекрасного марева, яке нiколи не стане дiйснiстю. Яснi очi коханоï запалюють його душу вогнем почуттiв i бажань, але вiн змушений щоразу приборкувати своє нерозумне серце. Та хiба любов пiдвладна волi й розуму? Хвиля почуттiв накочується з новою силою, i той потiк, ту могутню стихiю вже не зупинити. Покiрно впускає ïï лiричний герой у своє серце, щоб хоч у снi зазнати п'янкого щастя кохання: Так най те серце, що в турботi Неначе перла у болотi, Марнiє, в'яне, засиха, - Хоч в снi на вид твiй оживає...
Відомий український драматург Іван Карпенко- Карий у сатиричній комедії «Сто тисяч» засудив пороки суспільного життя. Нездоланна тяга купувати землю і в селян, і в поміщиків, а потім тішитись думкою, що Калитку «розіпре грошвою», усе де веде до руйнування особистості. А землі потрібні, щоб сказати багатію Пузирю «…голяк масті, чирва світить!», землі і гроші потрібні, щоб переплатити по десять рублів на десятині Жолудю, гроші потрібні, щоб обдурити Гершка. Мрії Герасима Калитки йдуть ще далі: «…всю землю навкруги скуплю! Ідеш день — чия земля? Калитчина!.. Ідеш два — чия земля? Калитчина! Ідеш три — чия земля? Калитчина!» Герасим дурить усіх. Єврей, якого він теж дурить, у свою чергу обдурює Герасима, продає йому мішок з папером замість грошей.
І раптом усім цим корисливим планам не судилося здійснитися. Герасим Калитка не в змозі цього пережити: він лізе у зашморг з надією вмерти.
Гроші скалічили душу не лише Герасиму, але і його куму — Савці. Він весь час знаходиться у пошуку грошей. На пропозицію Герасима здійснити шахрайську махінацію, Савка одразу дає згоду. Але після трагічних подій з Герасимом Савка навіки зрікається брудних грошей.
А Невідомий теж хворів грошовою хворобою. Він вигадав новий засіб обдурювання людей і заробляє на цьому непогані гроші.
Копач Бонавентура бере у будинку Калитки їжу, хоч і не працює на хазяїна. А побачивши єврея, він одразу сказав: «…це — пройдисвіт».
Іван Карпенко-Карий у п’єсі «Сто тисяч» показує, що тим, хто потрапив під владу грошей, нелегко повернутися на шлях порядності.
мiцного душевного гарту, залiзноï волi, яка затисла в твердий кулак усякий
вияв нiжного почуття. Та прочитавши збiрку "Зiв'яле листя", вiдкриваєш для себе
iншого Франка: трепетного i вразливого, тривожного i покiрного, здатного на велику
любов i глибоке страждання. Слово поета набуває нового забарвлення, iншоï
тональностi. Зiткане з мiсячного сяйва, хмiльного чар-зiлля, свiтанкових рос,
квiткових пелюсток, таємничого шепоту й нiжного зiтхання, воно дихає свiжiстю,
повнотою життя, вiчною молодiстю душi.
Тiльки чому ж так рано душу торкнув осiннiй холод, чому зiв'яло листя на деревi
любовi? Не радiсною весняною повiнню розливається серце лiричного героя, а
холодними рiками розпачу й туги. I накинуто на ту осiнню любов чорний серпанок
скорботи. Поет приречений на палке, безнадiйне почуття, яке нiколи не торкнеться
холодне серце гордоï красунi:
Щось щемить в душi, мов рана:
Се блiдая, горем п'яна,
Безнадiйная любов.
Почуття лiричного героя мiнливi, як осiннiй день: надiя, розлука, смуток, i знову
пориви до щастя. Кохана зневажила цвiт його душi, згордувала чистим коханням,
зруйнувала свiтлу мрiю, та вiн не бажає ïй помсти. Мудрому серцю поета давно
вiдомi вселюдськi закони добра i зла, за якими вбивство любовi карається, як
важкий грiх. Вiн знає, що дiвчинi вiдiллються його гiркi сльози й пекучi муки, та
не злорадство, а спiвчуття й жаль сповнюють його серце:
Та боюсь за тебе дуже,
Бо любов - то мстливий бог;
Як одно ïï зневажить,
Любить мститься за обох.
Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханiй усi кривди й образи i вже
готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го лiризму й задушевностi
вiршам Франка надає поетика народноï пiсенноï стихiï. Поезiя
"Червона калино, чого в лузi гнешся?" написана у формi дiалогу, характерного для
фольклорних творiв. У народних пiснях червона калина виступає символом нiжноï
i вродливоï дiвчини. У Франка цей образ втiлює прагнення до свiтла i сонця,
любов до життя i найглибшi людськi переживання. Кохання - то сонце в його життi,
хай i зрiдка воно визирає iз-за похмурих осiннiх хмар. Блискуча iмiтацiя пiд
народну пiсню, ïï чаруюча поетика вiдтворена i в поезiï "Ой ти,
дiвчино, з горiха зерня". Контрастнi народнопоетичнi порiвняння малюють
суперечливий образ коханоï, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:
Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твоï устоньки - тиха молитва,
А твоє слово гостре, як бритва?
Поезiя вiдтворює драматизм нiжноï любовi лiричного героя, для якого втрачена
мила є водночас i радощами, й горем. Лишилась тiльки невгасима любов, яка ранить
його серце. Хоч кохання i принесло поетовi бiль та розчарування, вiн не проганяє
його зi свого серця. У вiршi "Чого являєшся менi у снi?" лiричний герой,
незважаючи на глибоке страждання й душевнi муки, лелiє чистий образ коханоï,
що тiльки у снi приходить до нього. Боляче щемить серце вiд того прекрасного
марева, яке нiколи не стане дiйснiстю. Яснi очi коханоï запалюють його душу
вогнем почуттiв i бажань, але вiн змушений щоразу приборкувати своє нерозумне
серце. Та хiба любов пiдвладна волi й розуму? Хвиля почуттiв накочується з новою
силою, i той потiк, ту могутню стихiю вже не зупинити. Покiрно впускає
ïï лiричний герой у своє серце, щоб хоч у снi зазнати п'янкого щастя
кохання:
Так най те серце, що в турботi
Неначе перла у болотi,
Марнiє, в'яне, засиха, -
Хоч в снi на вид твiй оживає...