Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Характеристики головних героїв твору «Джури козака Швайки»: Сашка, Грицька, Швайки Хто ж такий Пилип Швайка: Уміння, майстерність, хист - Кращий козацький вивідник (розвідник) землі переяславської; знає мову і звичаї татар, має серед них вірних людей; ходить безшумно, безшелесно; наче нікуди не дивиться, а все бачить; бездоганно володіє зброєю і тримається на коні. Вольові якості -Сміливий, розумний витривалий, кмітливий, відважний, рішучий; звик покладатися лише на себе. Сміливий, розумний витривалий, кмітливий, відважний, рішучий; звик покладатися лише на себе. Почуттєві якості - Вірний товариш, турботливий і уважний до хлопців і братчиків, поважає літніх козаків, дослухається до їхніх порад; любить рідну землю, гарно її знає, захищає від ворогів. Висновок: Пилип Швайка – справжній лицар, його поважають усі козаки й бояться вороги; про нього йде слава як про спритного, відчайдушного, невловимого козацького вихідника. Грицик та Сашко
Грицик - сирота, жвавий, моторний, непосидючий, гарячковитий, має зіркі очі, знає татарську мову, пасе панську і селянську худобу, лише його любить і слухає страшний бугай Петрик. Санько - єдиний син у матері, яка його дуже любить і опікає, мрійливий, спокійний, розважливий, визнає першість Грицика, має талант характерника,уміє подумки віддавати накази і навіювати прохання. -Вірні друзі, ровесники, їм по 12 років, живуть у Воронівці. Смілив кмітливі, відчайдушні: володіють шаблею(дерев’яною),гарно на коні тримаються, у майбутньому стануть побратимами.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Хто ж такий Пилип Швайка:
Уміння, майстерність, хист - Кращий козацький вивідник (розвідник) землі переяславської; знає мову і звичаї татар, має серед них вірних людей; ходить безшумно, безшелесно; наче нікуди не дивиться, а все бачить; бездоганно володіє зброєю і тримається на коні.
Вольові якості -Сміливий, розумний витривалий, кмітливий, відважний, рішучий; звик покладатися лише на себе.
Сміливий, розумний витривалий, кмітливий, відважний, рішучий; звик покладатися лише на себе.
Почуттєві якості - Вірний товариш, турботливий і уважний до хлопців і братчиків, поважає літніх козаків, дослухається до їхніх порад; любить рідну землю, гарно її знає, захищає від ворогів.
Висновок: Пилип Швайка – справжній лицар, його поважають усі козаки й бояться вороги; про нього йде слава як про спритного, відчайдушного, невловимого козацького вихідника.
Грицик та Сашко
Грицик - сирота, жвавий, моторний, непосидючий, гарячковитий, має зіркі очі, знає татарську мову, пасе панську і селянську худобу, лише його любить і слухає страшний бугай Петрик.
Санько - єдиний син у матері, яка його дуже любить і опікає, мрійливий, спокійний, розважливий, визнає першість Грицика, має талант характерника,уміє подумки віддавати накази і навіювати прохання.
-Вірні друзі, ровесники, їм по 12 років, живуть у Воронівці. Смілив кмітливі, відчайдушні: володіють шаблею(дерев’яною),гарно на коні тримаються, у майбутньому стануть побратимами.