Ми дихаємо, живемо, працюємо. І часто, занадто часто, не помічаємо навколо себе нічого, окрім своїх проблем. Але нас оточує безліч живих істот, про яких ми не пам'ятаємо в повсякденній суєті. Наприклад, дерева – живі, як люди. Як і люди, вони теж живуть, дихають, ростуть, працюють. Їх робота в природі важливіша і потрібніша, ніж робота людей, тому виділяти кисень з вуглекислого газу можуть тільки рослини – ніхто в усьому світі більше на це нездатний. А ще дерева в лісі дають їжу і дах комахам, тваринам, грибам, бактеріям. І дерева, як і люди, теж хочуть жити. А люди бездумно рубають дерева, не відчуваючи їх болю, не чуючи їх благання про пощаду.
Коли я уявила себе деревом, я пережила ті почуття, яких у мене раніше ніколи не було. Ось я стою на рідному місці, а люди приходять, ламають мої гілки-руки (яка біль!), розводять багаття; багаття розпалюється, його іскри все ближче, все гарячіше... Під час пожежі мені боляче і страшно, я кричу і розумію, що нема кому мені до Повернувшись в дійсність, я з полегшенням розумію, що це була усього лише гра уяви. Але і цей короткий досвід – гра розуму – надав мені жорстокий урок: те дерево, яким була я, згоріло! Воно ніколи – чуєте: Ніколи! – Більше не буде жити! Воно зникло безслідно, тому що загинуло з вини людей, загинуло не своєю смертю.
Якщо жива істота гине природною смертю, вона не зникає для світу. Останки її допомагають жити іншим вихованцям природи, використовуються в їжу, для будівництва укриттів, служать добривом, навіть дають паростки, які, як діти, тягнуться до світла на коренях попереднього роду. Коли в природний кругообіг життя і смерті нерозумно втручається людина, цей процес спотворюється, як у кривому дзеркалі.
Люди, звичайно, виправдовують свої дії господарськими потребами – будівництво, виробництво паперу та меблів, необхідність розвивати легку і важку промисловість. Ті представники людства, які більше за інших думають про завтрашній день планети, садять замість вирубаних дерев нові. Однак людина, навіть найрозумніша, найтурботливіша, найсвідоміша, занадто часто ставиться до втрат, що наносяться природі, дуже просто: зрубав – посади взамін. Думки навіть не допускає, що разом зі зрубаним деревом загинув цілий світ, який не відновиш, тому що цей світ унікальний і неповторний. Для людини – головного споживача природних ресурсів – це навколишнє середовище. Вона сприймає природу як середовище споживання, з якого можна брати, брати і брати. І лише той, хто розуміє, що це – частина величезного, унікального, неповторного світу, дуже крихкого, здатний зберегти цей світ, не допустивши його зникнення.
Слід вивчати закони природи, ставитися до кожного з її представників як до рівного собі, поважати їх б життя. Тоді жити в природі нам буде радісно і легко. Адже велика утрата починається з малого – з думки про всесилля і вседозволеності. Тільки людина доводить природу до стану безслідно зниклого середовища свого проживання! Люди, схаменіться, поки не пізно!
Ми – господарі нашої природи, а вона – комора сонця з усіма її скарбами. І ми, як молоде покоління, зобов'язані її зберегти і показати природу нашого дитинства нашим дітям. Адже, руйнуючи одну ланку, ми ламаємо цілий ланцюжок. Так давайте збережемо нашу природу, за яку воювали наші предки, яку ми бачимо зараз.
Головний герой — Грицько. У нього немає родини, немає житла, він хворий на невиліковну хворобу (епілепсію). Грицько живе з того, що заробляє грою на гармошці в електричці.
Є в Грицька своя заповітна мрія — потрапити до привокзального саду. Шкода лише, що сад недоступний — за високою огорожею. Може, тому героя й хвилює ця мрія: в уяві гармоніста сад стає бажаним місцем для спочинку втомленої душі.
Одного дня Грицько провідує тяжко хворого друга Микольцьо, у якого заночував. Микольцьо – самотній, але добрий чоловік. Загалом, Грицько та Миикольцьо дуже сході, авторка виділяє їхні доброту, гідність, людяність, здатність співчувати і мріяти. Його друг, розуміє, що скоро помре, вирішує залишити Грицькові своє майно — хату та вірного собаку. Це — кульмінація твору. Однак такий дарунок викликає у Грицька іронічну репакцію: «А мене в будинок престарілих візьмуть! — весело сказав Грицько. — У лікарні сказали. І зараз би прийняли, та роки поки що не вийшли. Або оженюся, га?».
Фінал оповідання — відкритий: Грицько, слухаючи завивання нічної бурі, хвилюється, аби вітер не поламав гілля в саду та не пошкодив хату.
В оповіданні немає великих описів, але їх компенсують яскраві деталі. Внутрішній світ головного героя розкривається і через внутрішні монологи та діалоги, авторську присутність у тексті. Композиційною особливістю твору є його своєрідне обрамлення — образ саду на початку оповідання та наприкінці.
Ми дихаємо, живемо, працюємо. І часто, занадто часто, не помічаємо навколо себе нічого, окрім своїх проблем. Але нас оточує безліч живих істот, про яких ми не пам'ятаємо в повсякденній суєті. Наприклад, дерева – живі, як люди. Як і люди, вони теж живуть, дихають, ростуть, працюють. Їх робота в природі важливіша і потрібніша, ніж робота людей, тому виділяти кисень з вуглекислого газу можуть тільки рослини – ніхто в усьому світі більше на це нездатний. А ще дерева в лісі дають їжу і дах комахам, тваринам, грибам, бактеріям. І дерева, як і люди, теж хочуть жити. А люди бездумно рубають дерева, не відчуваючи їх болю, не чуючи їх благання про пощаду.
Коли я уявила себе деревом, я пережила ті почуття, яких у мене раніше ніколи не було. Ось я стою на рідному місці, а люди приходять, ламають мої гілки-руки (яка біль!), розводять багаття; багаття розпалюється, його іскри все ближче, все гарячіше... Під час пожежі мені боляче і страшно, я кричу і розумію, що нема кому мені до Повернувшись в дійсність, я з полегшенням розумію, що це була усього лише гра уяви. Але і цей короткий досвід – гра розуму – надав мені жорстокий урок: те дерево, яким була я, згоріло! Воно ніколи – чуєте: Ніколи! – Більше не буде жити! Воно зникло безслідно, тому що загинуло з вини людей, загинуло не своєю смертю.
Якщо жива істота гине природною смертю, вона не зникає для світу. Останки її допомагають жити іншим вихованцям природи, використовуються в їжу, для будівництва укриттів, служать добривом, навіть дають паростки, які, як діти, тягнуться до світла на коренях попереднього роду. Коли в природний кругообіг життя і смерті нерозумно втручається людина, цей процес спотворюється, як у кривому дзеркалі.
Люди, звичайно, виправдовують свої дії господарськими потребами – будівництво, виробництво паперу та меблів, необхідність розвивати легку і важку промисловість. Ті представники людства, які більше за інших думають про завтрашній день планети, садять замість вирубаних дерев нові. Однак людина, навіть найрозумніша, найтурботливіша, найсвідоміша, занадто часто ставиться до втрат, що наносяться природі, дуже просто: зрубав – посади взамін. Думки навіть не допускає, що разом зі зрубаним деревом загинув цілий світ, який не відновиш, тому що цей світ унікальний і неповторний. Для людини – головного споживача природних ресурсів – це навколишнє середовище. Вона сприймає природу як середовище споживання, з якого можна брати, брати і брати. І лише той, хто розуміє, що це – частина величезного, унікального, неповторного світу, дуже крихкого, здатний зберегти цей світ, не допустивши його зникнення.
Слід вивчати закони природи, ставитися до кожного з її представників як до рівного собі, поважати їх б життя. Тоді жити в природі нам буде радісно і легко. Адже велика утрата починається з малого – з думки про всесилля і вседозволеності. Тільки людина доводить природу до стану безслідно зниклого середовища свого проживання! Люди, схаменіться, поки не пізно!
Ми – господарі нашої природи, а вона – комора сонця з усіма її скарбами. І ми, як молоде покоління, зобов'язані її зберегти і показати природу нашого дитинства нашим дітям. Адже, руйнуючи одну ланку, ми ламаємо цілий ланцюжок. Так давайте збережемо нашу природу, за яку воювали наші предки, яку ми бачимо зараз.
Головний герой — Грицько. У нього немає родини, немає житла, він хворий на невиліковну хворобу (епілепсію). Грицько живе з того, що заробляє грою на гармошці в електричці.
Є в Грицька своя заповітна мрія — потрапити до привокзального саду. Шкода лише, що сад недоступний — за високою огорожею. Може, тому героя й хвилює ця мрія: в уяві гармоніста сад стає бажаним місцем для спочинку втомленої душі.
Одного дня Грицько провідує тяжко хворого друга Микольцьо, у якого заночував. Микольцьо – самотній, але добрий чоловік. Загалом, Грицько та Миикольцьо дуже сході, авторка виділяє їхні доброту, гідність, людяність, здатність співчувати і мріяти. Його друг, розуміє, що скоро помре, вирішує залишити Грицькові своє майно — хату та вірного собаку. Це — кульмінація твору. Однак такий дарунок викликає у Грицька іронічну репакцію: «А мене в будинок престарілих візьмуть! — весело сказав Грицько. — У лікарні сказали. І зараз би прийняли, та роки поки що не вийшли. Або оженюся, га?».
Фінал оповідання — відкритий: Грицько, слухаючи завивання нічної бурі, хвилюється, аби вітер не поламав гілля в саду та не пошкодив хату.
В оповіданні немає великих описів, але їх компенсують яскраві деталі. Внутрішній світ головного героя розкривається і через внутрішні монологи та діалоги, авторську присутність у тексті. Композиційною особливістю твору є його своєрідне обрамлення — образ саду на початку оповідання та наприкінці.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/halyna-pahutiak-potrapyty-v-sad-analiz
Объяснение: