Опишіть якою ви уявляєте Настуню. Чи заслуговує вона справжнього кохання та принесення жертви заради неї. Свою відповідь обгрунтуйте(твір-Місце для Дракона
Головний герой роману В. Підмогильного «Місто» — виходець з села Степан Радченко, який приходить до міста для навчання у виші. Та через певні обставини йому не вдається закінчити навчальний заклад. Степан влаштовується на роботу в редакцію журналу і разом з цим починає займатися літературною творчістю. Він заводить собі багато друзів, яких об’єднують спільні інтереси, зокрема літературне життя міста.
На перший погляд, Степан Радченко — типовий інтелігент перших пореволюційних років. Та це тільки на перший погляд. Бо В. Підмогильному, справжньому знавцю психології людської душі, вдалося створити досить неоднозначний, навіть складний образ «завойовника міста». Степан виявився людиною, сповненою суперечностей. Він зовні привабливий і красивий, у літературних колах користується певним авторитетом, але душа його темна.
Як каже сам автор, у нього щось залишилося від дикого звіра, адже місто, яке зустріло його так гостинно, Степан прагне не просто підтоптати, а покласти собі під ноги. У душі Степана Радченка відбувається постійний двобій між добром і злом, між правдою і кривдою. Безпринципність героя заважає визначитися, що ж для нього головніше у цьому двобої.
Уважно аналізуючи роман, можна визначити, що Степан Радченко — людина-завойовник, який просто розбазарює свій талант. Доказом цього може бути один з епізодів твору, у якому Степана за на вечірку до інституту читати власне оповідання під назвою «Бритва». «Успіх був великий, та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».
Головний герой роману «Місто» дуже любив літературу, яка стала для нього найдорожчою і найближчою. Степан вважав, що розуміння літератури — це перша ознака культурної людини. Себе ж він позначав як людину «насиченого розуму», яка повинна спілкуватися тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». А ось життя оточуючих людей здавалося Степанові не вартим уваги.
Поступово Степан Радченко підкорював місто. У нього з’явилася простора світла квартира у центральному районі, а потім знайомі, знайомі знайомих, їхні родичі, і так все далі й глибше: «його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці...». І навіть Зосі, яку, здавалося б, кохав, він постійно доводив перевагу громадського життя над особистим, постійно читав їй мораль, у яку й сам не вірив.
Час від часу Степан все ж таки відчував, що остаточно і безповоротно губить себе. Залишки особистого «я» намагалися примусити його з’ясувати своє єство і повернутися до себе справжнього. Та перемагали зовсім інші, протилежні думки.
Родился в семье зажиточного крестьянина-кузнеца; мать, Мария Кульчицкая, происходила из обедневшего русинскогошляхетского рода Кульчицких, гербаСас, была на 33 года моложе мужа. Первые годы детства описал в своих рассказах самыми светлыми красками. В 1865 году умер отец Ивана. Отчим, Гринь Гаврилик, внимательно относился к детям, фактически заменил мальчику отца. Франко поддерживал дружеские отношения с отчимом в течение всей жизни. В 1872 году умерла мать Ивана, воспитанием детей стала заниматься мачеха.
Учился сначала в школе селаЯсеница-Сольная (1862—1864), затем в так называемой нормальной школе при василианском монастыреДрогобыча (1864—1867). Окончив Дрогобычскую гимназию в 1875 году (ныне Дрогобычский педагогический университет), вынужден был зарабатывать на жизнь репетиторством. Из своего заработка выделял деньги на книги для личной библиотеки.
Во многих автобиографических рассказах Франко («Грицева школьная наука», «Карандаш», «Schönschreiben») художественно воссоздана атмосфера тогдашнего школьного образования с егосхоластикой, телесными наказаниями, моральным унижением учеников. По ним видно, насколько трудно было получать образование одарённому крестьянскому парню. Франко жил на квартире у дальней родственницы Кошицкой на окраине Дрогобыча, нередко спал в гробах, которые изготавливались в её столярной мастерской («В столярке»). Уже учась в гимназии, обнаружил феноменальные мог почти дословно повторить товарищам часовую лекцию учителя; знал наизусть всего «Кобзаря»; домашние задания попольскому языку нередко выполнял в поэтической форме; глубоко и на всю жизнь усваивал содержание прочитанных книг. Круг его чтения в это время составляли произведения европейских классиков, культурологические, исторические труды, популярные книги на естественнонаучные темы. В целом личная библиотека Франко-гимназиста состояла из почти 500 книг на различных языках. В это же время Франко начал переводить произведения античных авторов (Софокл, Еврипид); под влиянием творчества Маркиана Шашкевича иТараса Шевченко увлекся богатством и красотой украинского языка, начал собирать и записывать образцы устного народного творчества (песни, легенды и т. п.).
Осенью 1875 года стал студентом философского факультетаЛьвовского университета. Во время обучения материальную Франко оказывал Емельян Партицкий. Входил в русофильскоеобщество, которое в качестве литературного языка пользовалось «язычием». На язычии написаны первые произведения Франко — стихотворение «Народная песня» (1874) и длинный фантастический роман «Петрии и Довбущуки» (1875) в стиле Гофмана, опубликованные в печатном органе студентов-русофилов «Друг». Одним из первых, кто обратил внимание на творчество молодого Франко, был украинский поэт Кесарь Белиловский, который в 1882 году в киевской газете «Труд» опубликовал статью «Несколько слов о переводе гётевского „Фауста“ на украинский язык Иваном Франко»
Головний герой роману В. Підмогильного «Місто» — виходець з села Степан Радченко, який приходить до міста для навчання у виші. Та через певні обставини йому не вдається закінчити навчальний заклад. Степан влаштовується на роботу в редакцію журналу і разом з цим починає займатися літературною творчістю. Він заводить собі багато друзів, яких об’єднують спільні інтереси, зокрема літературне життя міста.
На перший погляд, Степан Радченко — типовий інтелігент перших пореволюційних років. Та це тільки на перший погляд. Бо В. Підмогильному, справжньому знавцю психології людської душі, вдалося створити досить неоднозначний, навіть складний образ «завойовника міста». Степан виявився людиною, сповненою суперечностей. Він зовні привабливий і красивий, у літературних колах користується певним авторитетом, але душа його темна.
Як каже сам автор, у нього щось залишилося від дикого звіра, адже місто, яке зустріло його так гостинно, Степан прагне не просто підтоптати, а покласти собі під ноги. У душі Степана Радченка відбувається постійний двобій між добром і злом, між правдою і кривдою. Безпринципність героя заважає визначитися, що ж для нього головніше у цьому двобої.
Уважно аналізуючи роман, можна визначити, що Степан Радченко — людина-завойовник, який просто розбазарює свій талант. Доказом цього може бути один з епізодів твору, у якому Степана за на вечірку до інституту читати власне оповідання під назвою «Бритва». «Успіх був великий, та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».
Головний герой роману «Місто» дуже любив літературу, яка стала для нього найдорожчою і найближчою. Степан вважав, що розуміння літератури — це перша ознака культурної людини. Себе ж він позначав як людину «насиченого розуму», яка повинна спілкуватися тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». А ось життя оточуючих людей здавалося Степанові не вартим уваги.
Поступово Степан Радченко підкорював місто. У нього з’явилася простора світла квартира у центральному районі, а потім знайомі, знайомі знайомих, їхні родичі, і так все далі й глибше: «його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці...». І навіть Зосі, яку, здавалося б, кохав, він постійно доводив перевагу громадського життя над особистим, постійно читав їй мораль, у яку й сам не вірив.
Час від часу Степан все ж таки відчував, що остаточно і безповоротно губить себе. Залишки особистого «я» намагалися примусити його з’ясувати своє єство і повернутися до себе справжнього. Та перемагали зовсім інші, протилежні думки.
Учился сначала в школе селаЯсеница-Сольная (1862—1864), затем в так называемой нормальной школе при василианском монастыреДрогобыча (1864—1867). Окончив Дрогобычскую гимназию в 1875 году (ныне Дрогобычский педагогический университет), вынужден был зарабатывать на жизнь репетиторством. Из своего заработка выделял деньги на книги для личной библиотеки.
Во многих автобиографических рассказах Франко («Грицева школьная наука», «Карандаш», «Schönschreiben») художественно воссоздана атмосфера тогдашнего школьного образования с егосхоластикой, телесными наказаниями, моральным унижением учеников. По ним видно, насколько трудно было получать образование одарённому крестьянскому парню. Франко жил на квартире у дальней родственницы Кошицкой на окраине Дрогобыча, нередко спал в гробах, которые изготавливались в её столярной мастерской («В столярке»). Уже учась в гимназии, обнаружил феноменальные мог почти дословно повторить товарищам часовую лекцию учителя; знал наизусть всего «Кобзаря»; домашние задания попольскому языку нередко выполнял в поэтической форме; глубоко и на всю жизнь усваивал содержание прочитанных книг. Круг его чтения в это время составляли произведения европейских классиков, культурологические, исторические труды, популярные книги на естественнонаучные темы. В целом личная библиотека Франко-гимназиста состояла из почти 500 книг на различных языках. В это же время Франко начал переводить произведения античных авторов (Софокл, Еврипид); под влиянием творчества Маркиана Шашкевича иТараса Шевченко увлекся богатством и красотой украинского языка, начал собирать и записывать образцы устного народного творчества (песни, легенды и т. п.).
Осенью 1875 года стал студентом философского факультетаЛьвовского университета. Во время обучения материальную Франко оказывал Емельян Партицкий. Входил в русофильскоеобщество, которое в качестве литературного языка пользовалось «язычием». На язычии написаны первые произведения Франко — стихотворение «Народная песня» (1874) и длинный фантастический роман «Петрии и Довбущуки» (1875) в стиле Гофмана, опубликованные в печатном органе студентов-русофилов «Друг». Одним из первых, кто обратил внимание на творчество молодого Франко, был украинский поэт Кесарь Белиловский, который в 1882 году в киевской газете «Труд» опубликовал статью «Несколько слов о переводе гётевского „Фауста“ на украинский язык Иваном Франко»