После написания поэмы «Катерина», по ее сюжету, Шевченко пишет одноименную картину. На ней он изображает сцену, которая идет сразу за прощанием главной героини — Катерины со своим возлюбленным. Хотя картина описывает действия, происходящие в поэме, и является иллюстрацией, некоторые исследователи говорят о ней как о самостоятельном произведении с особым набором символов.
На картине изображена девушка приятной внешности, она, опустив голову, идет босая, по пыльной дороге. Одета она в традиционную украинскую одежду: белая рубашка с красным бантом, юбка по щиколотку, венок и алый фартук. Зовут ее, судя по названию картины, Катерина.
Кроме нее, на той же дороге под деревом сидит мужчина лет пятидесяти со скрещенными руками. Смуглое лицо его скрыто под широкополой шляпой, видны только его усы и черные волосы.
И еще один герой этой картины — солдат на коне, который уезжает прочь. Художник написал его фигуру чуть смутно, несмотря на общую детальность полотна.
Лариса була допитливою та обдарованою, адже у чотири роки вже читала, поступово вивчила десять іноземних мов. Ще зовсім малою попросила батьків називати себе Лесею. У дитинстві любила гратися зі старшим братом Михайлом, чудово грала на фортепіано, співала й танцювала, вишивала й виготовляла іграшки. Дівчинка зростала в атмосфері любові до української мови, культури, звичаїв і традицій, у родині часто влаштовували літературні й народні свята, а Леся була їх сценаристом, режисером і костюмером. У дев'ять років написала першого вірша «Надія» для своєї тітки, засланій за політичні погляди до Сибіру. Поетеса зростала щасливою у гарній родині.
Але сталося так, що на Водохреща в Луцьку вона так захопилася святом, що не помітила, як замочила ноги в крижаній воді. Відтоді боротьба за життя, долання нестерпного фізичного болю спочатку ноги, потім — руки, а далі ускладнення — туберкульоз кісток, легень, нирок – не покидали її. Тому ще змалку Леся Українка засвоїла науку: аби не плакати, треба сміятися.
После написания поэмы «Катерина», по ее сюжету, Шевченко пишет одноименную картину. На ней он изображает сцену, которая идет сразу за прощанием главной героини — Катерины со своим возлюбленным. Хотя картина описывает действия, происходящие в поэме, и является иллюстрацией, некоторые исследователи говорят о ней как о самостоятельном произведении с особым набором символов.
На картине изображена девушка приятной внешности, она, опустив голову, идет босая, по пыльной дороге. Одета она в традиционную украинскую одежду: белая рубашка с красным бантом, юбка по щиколотку, венок и алый фартук. Зовут ее, судя по названию картины, Катерина.
Кроме нее, на той же дороге под деревом сидит мужчина лет пятидесяти со скрещенными руками. Смуглое лицо его скрыто под широкополой шляпой, видны только его усы и черные волосы.
И еще один герой этой картины — солдат на коне, который уезжает прочь. Художник написал его фигуру чуть смутно, несмотря на общую детальность полотна.
Лариса була допитливою та обдарованою, адже у чотири роки вже читала, поступово вивчила десять іноземних мов. Ще зовсім малою попросила батьків називати себе Лесею. У дитинстві любила гратися зі старшим братом Михайлом, чудово грала на фортепіано, співала й танцювала, вишивала й виготовляла іграшки. Дівчинка зростала в атмосфері любові до української мови, культури, звичаїв і традицій, у родині часто влаштовували літературні й народні свята, а Леся була їх сценаристом, режисером і костюмером. У дев'ять років написала першого вірша «Надія» для своєї тітки, засланій за політичні погляди до Сибіру. Поетеса зростала щасливою у гарній родині.
Але сталося так, що на Водохреща в Луцьку вона так захопилася святом, що не помітила, як замочила ноги в крижаній воді. Відтоді боротьба за життя, долання нестерпного фізичного болю спочатку ноги, потім — руки, а далі ускладнення — туберкульоз кісток, легень, нирок – не покидали її. Тому ще змалку Леся Українка засвоїла науку: аби не плакати, треба сміятися.