Роль художніх засобів у повісті надзвичайно велика. Художні засоби надають твору яскравість, підсилюють емоційний вплив, привертають увагу читача до висловів. Художні засоби допомагають автору створити художній образ, а читачу поринути в світ художнього твору, розкрити авторський задум.
Автор додає у свою розповідь багато епітетів, наприклад: в довгому покрученому яру; здорові загорілі жилаві руки; густі дрібні зморшки; обидва довгообразі й русяві;
Застосовує численні порівняння: на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави; В глибокому яру ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла; зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями; здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів; лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця; сині, як небо, очі; Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.
Метафори: пишно горів вечірній світ сонця; дзвінкий гук задрижав і розлився по селі на всі долини; над лісом розлився дивний спокій;
Персоніфікація: Гроші втікали до шинкаря.
Мова персонажів насичена народними висловами: Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. ...брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем. ...як ходить, то неначе решетом горох точить... Як бог дасть, то і в калюжі втопишся. ...на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
... наговорив синам сім мішків гречаної вовни... Вже той каторжний горб сидить мені отут у печінках.
«Світ який — мереживо казкове!..» Від неї віє юнацьким максималізмом, життєствердною енергією. Автор передає почуття ліричного героя, який відчуває потребу в коханні і добрі, тому просить у долі:
Дай мені любові,
дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе..
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам.
Юнак очікує від життя дива, приходу справжніх почуттів, про які мріяв в «юнацьких несміливих снах». Очевидно, таки прийшло до ліричного героя перше кохання. Інколи, засліплений сильним почуттям, не помічаєш недоліків милої серцю людини; але може настати час руйнування «рожевих ілюзій». І саме тоді перевіряється глибина, щирість кохання. Кохання — не лише повсякденні радощі, воно інколи несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Письменник, мабуть, відчув на собі, тому і з’явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, як мертве місто», «Є в коханні і будні, і свята…». В останній поезії поет розкриває буденні і святкові дні любові, як буває непросто молодим людям порозумітися, знайти спільну стежину в житті, гармонію , почуттях…
Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов — вона до неї неодмінно прийде. Втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатний відрізнити важливо го від мізерного.
Василь Симоненко закликає бути життєрадісними, любити свою батьківщину, народ, пробуджувати в людині прекрасні почуття. Власне таким і був поет, прожив лише двадцять дев’ять років, пізнав радощі кохання і був до безтями закоханий у життя!
Роль художніх засобів у повісті надзвичайно велика. Художні засоби надають твору яскравість, підсилюють емоційний вплив, привертають увагу читача до висловів. Художні засоби допомагають автору створити художній образ, а читачу поринути в світ художнього твору, розкрити авторський задум.
Автор додає у свою розповідь багато епітетів, наприклад: в довгому покрученому яру; здорові загорілі жилаві руки; густі дрібні зморшки; обидва довгообразі й русяві;
Застосовує численні порівняння: на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави; В глибокому яру ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла; зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями; здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів; лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця; сині, як небо, очі; Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.
Метафори: пишно горів вечірній світ сонця; дзвінкий гук задрижав і розлився по селі на всі долини; над лісом розлився дивний спокій;
Персоніфікація: Гроші втікали до шинкаря.
Мова персонажів насичена народними висловами: Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. ...брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем. ...як ходить, то неначе решетом горох точить... Як бог дасть, то і в калюжі втопишся. ...на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
... наговорив синам сім мішків гречаної вовни... Вже той каторжний горб сидить мені отут у печінках.
«Світ який — мереживо казкове!..» Від неї віє юнацьким максималізмом, життєствердною енергією. Автор передає почуття ліричного героя, який відчуває потребу в коханні і добрі, тому просить у долі:
Дай мені любові,
дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе..
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам.
Юнак очікує від життя дива, приходу справжніх почуттів, про які мріяв в «юнацьких несміливих снах». Очевидно, таки прийшло до ліричного героя перше кохання. Інколи, засліплений сильним почуттям, не помічаєш недоліків милої серцю людини; але може настати час руйнування «рожевих ілюзій». І саме тоді перевіряється глибина, щирість кохання. Кохання — не лише повсякденні радощі, воно інколи несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Письменник, мабуть, відчув на собі, тому і з’явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, як мертве місто», «Є в коханні і будні, і свята…». В останній поезії поет розкриває буденні і святкові дні любові, як буває непросто молодим людям порозумітися, знайти спільну стежину в житті, гармонію , почуттях…
Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов — вона до неї неодмінно прийде. Втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатний відрізнити важливо го від мізерного.
Василь Симоненко закликає бути життєрадісними, любити свою батьківщину, народ, пробуджувати в людині прекрасні почуття. Власне таким і був поет, прожив лише двадцять дев’ять років, пізнав радощі кохання і був до безтями закоханий у життя!
Объяснение: