8М. Хвильовий публікує окремими книжками памфлети "Україна чи Малоросія?", "Камо грядеши?", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "До потреби культурної революції". У них Хвильовий ставить багато проблемних питань, крізь які червоною ниткою проходять три головні тези:
а)кінець малоросійському епігонству й провінційності, українське мистецтво прилучається до світового, і, в першу чергу, до західноєвропейського мистецтва;
б)кінець російської гегемонії в Україні; Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Тож і Україна самостійна;
в)українське мистецтво має власну велику місію, воно започатковує нове велике культурне коло, що йому Хвильовий дав умовну назву "азіатський ренесанс".
Памфлети Хвильового Висловили загальний настрій нації. Так розпочалася літературна дискусія 1925—1928 pp., яка пізніше переросла в політичну.
9У 1923 р. вийшла його прозова збірка "Сині етюди". Найавторитетніші критики того часу зустріли її захоплено, вважаючи, що вона — значне й цілком новаторське явище в українській літературі. Дорошкевич писав, що збірка "Сині етюди" придбала авторові славу першорядного письменника. Професор В. Петров вважав, що "Сині етюди" — це фактично початок нової української прози
10 Книгу новел Хвильового "Осінь" (Харків, "Червоний шлях", 1924 p.). Вона закріпила "школу Хвильового" і стиль, названий письменником "романтикою вітаїзму". Книга зміцнила авторитет письменника і разом із "Синіми етюдами" в російських перекладах розійшлась по Україні й за кордоном.
Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса, Небезпечне оружжя – жіноча краса.” “Гумор — невідлучна прикмета кожного правдивого таланту.” “Мій патріотизм – се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо» Лиш праця світ таким, як є, створила. Лиш в праці варто і для праці жить. Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів” (Іван Франко)
Всі – жінки, коли вони кохають. Хто зрікся всього, а себе не зрікся, – не любить той.Тільки зрада шлюб християнський розлучити може. А справжній – тільки смерть.
Хто любить, той уподобитись може до любого і тілом, і душею.Як може бути, щоб тіла ходили вкупі, але душі двома шляхами й врозтіч?
1 В
2 Б
3Г
4 Б
5 А
6 г
7 б
8М. Хвильовий публікує окремими книжками памфлети "Україна чи Малоросія?", "Камо грядеши?", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "До потреби культурної революції". У них Хвильовий ставить багато проблемних питань, крізь які червоною ниткою проходять три головні тези:
а)кінець малоросійському епігонству й провінційності, українське мистецтво прилучається до світового, і, в першу чергу, до західноєвропейського мистецтва;
б)кінець російської гегемонії в Україні; Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Тож і Україна самостійна;
в)українське мистецтво має власну велику місію, воно започатковує нове велике культурне коло, що йому Хвильовий дав умовну назву "азіатський ренесанс".
Памфлети Хвильового Висловили загальний настрій нації. Так розпочалася літературна дискусія 1925—1928 pp., яка пізніше переросла в політичну.
9У 1923 р. вийшла його прозова збірка "Сині етюди". Найавторитетніші критики того часу зустріли її захоплено, вважаючи, що вона — значне й цілком новаторське явище в українській літературі. Дорошкевич писав, що збірка "Сині етюди" придбала авторові славу першорядного письменника. Професор В. Петров вважав, що "Сині етюди" — це фактично початок нової української прози
10 Книгу новел Хвильового "Осінь" (Харків, "Червоний шлях", 1924 p.). Вона закріпила "школу Хвильового" і стиль, названий письменником "романтикою вітаїзму". Книга зміцнила авторитет письменника і разом із "Синіми етюдами" в російських перекладах розійшлась по Україні й за кордоном.
Объяснение:
Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса, Небезпечне оружжя – жіноча краса.” “Гумор — невідлучна прикмета кожного правдивого таланту.” “Мій патріотизм – се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо» Лиш праця світ таким, як є, створила. Лиш в праці варто і для праці жить. Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів” (Іван Франко)
Всі – жінки, коли вони кохають. Хто зрікся всього, а себе не зрікся, – не любить той.Тільки зрада шлюб християнський розлучити може. А справжній – тільки смерть.
Хто любить, той уподобитись може до любого і тілом, і душею.Як може бути, щоб тіла ходили вкупі, але душі двома шляхами й врозтіч?