Неспроста І. Франко висловився так про І. Нечуя-Левицького, адже те око око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці із незрівнянною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і передати їх із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само. І. Нечуй-Левицький був артистом, творцем живих типів і більше нічим. У "Кайдашевій сім'ї" він малює яскраву картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена. У "Бурлачці" малює шматочок страшного процесу тої пролетаризації та того фабричного ладу і кінчить таки поворотом живої людини до селянського побуту. Його творчість стоїть велична, чиста, ясна, осяянна блискучим сонцем України, огріта теплом щирого, чутливого серця. Іван Франко уявляв собі їх автора сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії. Тим часом він побачив невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом, завсіди жалувався на якусь жолудкову слабість, ходив помаленьку дрібними кроками і взагалі робив враження пташини, вродженої в клітці і привиклої жити в клітці. І коли очі Нечуя-Левицького спочили на якійсь улюбленій, по-мистецьки виконаній квітці, він не міг здержати себе, щоб не промовити або не вишептати з насолодою: – А, шик! Тому й постають безсмертні твори "Баба Параска й Палажка", се всі фігури в "Кайдашевій сім'ї", се міщанин Лемішка в "Хмарах" та інша галерея типів. Вони живуть ось і все. Образи Нечуя-Левицького взяті з життя, такими, якими вони були насправді. Мова твору письменника - буденна мова українського простолюддя, nрocтa, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом.
В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай лучче в лісі ходить».Покинув його й сам поїхав.Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:— Що ти таке?А він каже:— Я — пан Коцький.Лисичка й каже:— Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати,— так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:— Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.А вона йому:— Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові.Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького,— та й кажуть:— А зготуймо обід!І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:— Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.Дикий кабан каже:— А я піду по буряки і картоплю.Ведмідь:— А я меду принесу на закуску.Заєць:— А я капусти.От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.Ведмідь каже:— Я не підбіжу, як доведеться тікати.Кабан:— А я теж неповороткий.Вовк:— Я старий уже і трохи недобачаю.Тільки зайчикові й приходиться.Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:— А чого ти прийшов?Він і каже:— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід.А вона йому:— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.Прибігає зайчик назад та й хвалиться:— Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас.Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:— Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..А ті думають: «От вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі.А кабан лежав близько столу в хмизі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться, та навтіки!Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів.Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало — так він додолу впав — гуп! — та просто на вовка,— мало не роздавив сердешного.Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко. Заєць і собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:— Такий малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!
