Происходил от старинного казацкого рода, отец его служил регистратором в канцелярии графа Η. Румянцева. С 1821 по 1823 год учился в Харьковском благородном пансионе М. Робуша, в 1824 году поступил русскую армию на военную службу в кавалерию унтер-офицером. Часто разъезжая по делам службы по Малороссии и Слобожанщине, слушал и записывал рассказы о старине, узнал немало интересных подробностей из старинного запорожского быта.
В 1828—29 гг. принимал участие в войне с турками и в сражении под Журжей был контужен. В 1831 г. он участвовал в польской кампании, в подавлении венгерского восстания (1849). В 1851 году назначен офицером для особых поручений при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе Бибикове, с 1854 года служил при нём в этой же должности, когда он стал министром внутренних дел. Занимался расследованием уголовных дел. 26 ноября 1855 года награждён орденом св. Георгия 4 класса за выслугу 25 лет в офицерских чинах.
В 1864 г. был прикомандирован к графу M. Н. Муравьеву в Вильну и с тех пор безвыездно жил в Северо-Западном крае. В 1865—66 г. он был председателем учрежденной в Вильне ревизионной комиссии по делам римско-католического духовенства, проводил русификаторскую политику. С 1868 года в отставке.
Последние годы своей жизни провёл в своей усадьбе «Тришин» Гродненской губернии, которую он получил от правительства, как награду за свою деятельность в Северо-Западном крае, в то же время занимал должность брестского уездного предводителя дворянства и председателя съезда мировых судей.
Написал 14 сочинений на русском языке и 26 на украинском, которым владел в совершенстве. Материал для повестей черпал частью из личных наблюдений над малорусской жизнью, частью из народной словесности — сказок, преданий и анекдотов, преимущественно фантастических или юмористических. Находился под сильным влиянием дворянской романтической литературы, идеализировал взаимоотношения между помещиком и крепостным. Главное произведение Стороженко, «Марко Проклятый», представляет смесь разнородных преданий и поверий в сильной авторской переделке. Гораздо ближе к народным источникам стоят повести: «Два брата», «Женатый чорт», «Скарб», «Се та баба». Ярким юмором отличается рассказ «Вусы». 23 украинских рассказа Стороженко были изданы в 1863 г. в Петербурге.
Некоторые произведения Стороженко на русский язык перевел Иван Бунин.
Ще з народження Іван, який був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській сім’ї Палійчуків, лякав матір та родичів неприродно розумним глибоким поглядом. Де викликало в людей містичні згадки про підкинутих нечистим дітей. Змалку полюбив хлопець ходити лісом, заглиблюючись у його казкові таємниці.
Скоро він уже знав, що світом володарює арідник (злий дух), кругом повно лісовиків. Світ уявлявся йому казкою, яку населяє безліч таємничих істот.
Хлопець грав на сопілці, випасаючи худобу, але та музика не задовольняла його, хотілося якоїсь незвичайної мелодії. Одного разу він почув, як грає на флоярі щезник. Цю мелодію він зміг повторити на сопілці.
В родині двічі грала трембіта — відбувся похорон роздушеного деревом брата Олекси та загиблого у бійці з родом Гутенюків Василя. Роди ворогували між собою й билися, де тільки зустрічались, незважаючи па те, що всі були дуже богомільні.
Іван зустрів дівчину з роду Гутенюків і спочатку став її бити, але вона повела себе мирно, тому вони розговорилися, а потім стали разом пасти овець. Хлопець грав на флоярі, а дівчина складала пісні.
Коли Іван та Марічка підросли, між ними зародилося кохання. Але Іван мусив йти у полонину найматися, тому Іван прощається з Марічкою. Працюючи вівчарем, хлопець часто згадує кохану, її пісні. За літо з ним сталося багато пригод, але нарешті Іван повертається додому. Та Марічки вже немає, за день до його повернення вона переходила Черемош і була знесена водою.
Довго шукав Іван кохану, не вірячи в її загибель. Потім знайшов її тіло. Після цього він надовго зник, не було чутки про хлопця шість років. Дівчата вже склали пісні про кохання та смерть Івана й Марічки, бо думали, що Іван загинув з горя. Нарешті на сьомий рік він з’явився змучений, але спокійний. Розповідав, що спочатку пастушив у різних місцях, а потім одружився.
Дружина Івана, Палагна, була з багатого роду, добра господарка. Але вона не була вдоволена своїм мрійливим чоловіком, який все більше любив пасти маржинку, а не ходити коло хати. Не розуміла вона й Іванових пісень.
Палагна стає коханкою сусіда Юри, про якого всі говорять, що він чарівник. Вона не ховалася зі своїм коханням, Іван же все більше марнів. Він блукав горами, і йому здавалося, що Марічка кличе його. В лісі чоловік зустрічає щезника, чугайстра.
Одного разу Іван побіг за голосом Марічки й розбився. Палагна робить вигляд, що жалкує за ним, але тепер вона вільна жінка. А біля хати плачуть трембіти...
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
М. Коцюбинський у своєму творі "Тіні забутих предків" зумів яскраво відтворити побут і життя гуцулів, сповнені віри у надприродні сили, що співіснують поряд з людиною та можуть втручатися в її життя.
Душа Івана живе у гармонії з природою. Для нього лісовики й щезники — не казкові персонажі, а звичайні жителі лісу та гір, з якими можна спілкуватися. Музика стає для хлопця розрадою та змістом життя. Разом зі своєю коханою він творить світ навколо себе, складаючи чарівні пісні. Тому, втративши Марічку, він більше не може відновити гармонії свого існування і поступово втрачає життя. Він не може знайти спільної мови з Палагною, яка дивиться на світ іншими очима, тому й не розуміє його. Для Палагни містичні сили — засіб для отримання своєї вигоди. Так, Юра стає для неї шансом позбавитися нелюбого незрозумілого чоловіка.
Іван начебто приєднався до того таємничого світу, якого давно прагнув і з яким уже поєдналася Марічка. Тому його смерть не виглядає трагедією.
Происходил от старинного казацкого рода, отец его служил регистратором в канцелярии графа Η. Румянцева. С 1821 по 1823 год учился в Харьковском благородном пансионе М. Робуша, в 1824 году поступил русскую армию на военную службу в кавалерию унтер-офицером. Часто разъезжая по делам службы по Малороссии и Слобожанщине, слушал и записывал рассказы о старине, узнал немало интересных подробностей из старинного запорожского быта.
В 1828—29 гг. принимал участие в войне с турками и в сражении под Журжей был контужен. В 1831 г. он участвовал в польской кампании, в подавлении венгерского восстания (1849). В 1851 году назначен офицером для особых поручений при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе Бибикове, с 1854 года служил при нём в этой же должности, когда он стал министром внутренних дел. Занимался расследованием уголовных дел. 26 ноября 1855 года награждён орденом св. Георгия 4 класса за выслугу 25 лет в офицерских чинах.
В 1864 г. был прикомандирован к графу M. Н. Муравьеву в Вильну и с тех пор безвыездно жил в Северо-Западном крае. В 1865—66 г. он был председателем учрежденной в Вильне ревизионной комиссии по делам римско-католического духовенства, проводил русификаторскую политику. С 1868 года в отставке.
Последние годы своей жизни провёл в своей усадьбе «Тришин» Гродненской губернии, которую он получил от правительства, как награду за свою деятельность в Северо-Западном крае, в то же время занимал должность брестского уездного предводителя дворянства и председателя съезда мировых судей.
Написал 14 сочинений на русском языке и 26 на украинском, которым владел в совершенстве. Материал для повестей черпал частью из личных наблюдений над малорусской жизнью, частью из народной словесности — сказок, преданий и анекдотов, преимущественно фантастических или юмористических. Находился под сильным влиянием дворянской романтической литературы, идеализировал взаимоотношения между помещиком и крепостным. Главное произведение Стороженко, «Марко Проклятый», представляет смесь разнородных преданий и поверий в сильной авторской переделке. Гораздо ближе к народным источникам стоят повести: «Два брата», «Женатый чорт», «Скарб», «Се та баба». Ярким юмором отличается рассказ «Вусы». 23 украинских рассказа Стороженко были изданы в 1863 г. в Петербурге.
Некоторые произведения Стороженко на русский язык перевел Иван Бунин.
Похоронен на Тришинском кладбище.
твір великий,тому і змусь великий
Объяснение:
Цвірінькнути
Ще з народження Іван, який був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській сім’ї Палійчуків, лякав матір та родичів неприродно розумним глибоким поглядом. Де викликало в людей містичні згадки про підкинутих нечистим дітей. Змалку полюбив хлопець ходити лісом, заглиблюючись у його казкові таємниці.
Скоро він уже знав, що світом володарює арідник (злий дух), кругом повно лісовиків. Світ уявлявся йому казкою, яку населяє безліч таємничих істот.
Хлопець грав на сопілці, випасаючи худобу, але та музика не задовольняла його, хотілося якоїсь незвичайної мелодії. Одного разу він почув, як грає на флоярі щезник. Цю мелодію він зміг повторити на сопілці.
В родині двічі грала трембіта — відбувся похорон роздушеного деревом брата Олекси та загиблого у бійці з родом Гутенюків Василя. Роди ворогували між собою й билися, де тільки зустрічались, незважаючи па те, що всі були дуже богомільні.
Іван зустрів дівчину з роду Гутенюків і спочатку став її бити, але вона повела себе мирно, тому вони розговорилися, а потім стали разом пасти овець. Хлопець грав на флоярі, а дівчина складала пісні.
Коли Іван та Марічка підросли, між ними зародилося кохання. Але Іван мусив йти у полонину найматися, тому Іван прощається з Марічкою. Працюючи вівчарем, хлопець часто згадує кохану, її пісні. За літо з ним сталося багато пригод, але нарешті Іван повертається додому. Та Марічки вже немає, за день до його повернення вона переходила Черемош і була знесена водою.
Довго шукав Іван кохану, не вірячи в її загибель. Потім знайшов її тіло. Після цього він надовго зник, не було чутки про хлопця шість років. Дівчата вже склали пісні про кохання та смерть Івана й Марічки, бо думали, що Іван загинув з горя. Нарешті на сьомий рік він з’явився змучений, але спокійний. Розповідав, що спочатку пастушив у різних місцях, а потім одружився.
Дружина Івана, Палагна, була з багатого роду, добра господарка. Але вона не була вдоволена своїм мрійливим чоловіком, який все більше любив пасти маржинку, а не ходити коло хати. Не розуміла вона й Іванових пісень.
Палагна стає коханкою сусіда Юри, про якого всі говорять, що він чарівник. Вона не ховалася зі своїм коханням, Іван же все більше марнів. Він блукав горами, і йому здавалося, що Марічка кличе його. В лісі чоловік зустрічає щезника, чугайстра.
Одного разу Іван побіг за голосом Марічки й розбився. Палагна робить вигляд, що жалкує за ним, але тепер вона вільна жінка. А біля хати плачуть трембіти...
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
М. Коцюбинський у своєму творі "Тіні забутих предків" зумів яскраво відтворити побут і життя гуцулів, сповнені віри у надприродні сили, що співіснують поряд з людиною та можуть втручатися в її життя.
Душа Івана живе у гармонії з природою. Для нього лісовики й щезники — не казкові персонажі, а звичайні жителі лісу та гір, з якими можна спілкуватися. Музика стає для хлопця розрадою та змістом життя. Разом зі своєю коханою він творить світ навколо себе, складаючи чарівні пісні. Тому, втративши Марічку, він більше не може відновити гармонії свого існування і поступово втрачає життя. Він не може знайти спільної мови з Палагною, яка дивиться на світ іншими очима, тому й не розуміє його. Для Палагни містичні сили — засіб для отримання своєї вигоди. Так, Юра стає для неї шансом позбавитися нелюбого незрозумілого чоловіка.
Іван начебто приєднався до того таємничого світу, якого давно прагнув і з яким уже поєдналася Марічка. Тому його смерть не виглядає трагедією.