Весна нікого не залишає байдужим. Весни чекають як дива. І в пам'яті зазвичай залишаються найбільше ті події, які відбувалися навесні. Розквіт природи після зимової сплячки, буйне цвітіння садів... Здається, що й у житті має щось статися, щось змінитися. Тільки не для дівчинки, прикутої хворобою до ліжка.
Все ожило, усе загомоніло —
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Ліричну героїню вірша Лесі Українки "Давня весна" огорнули безрадісні думки. Усім весна дарує радість і приносить подарунки. Ось тільки їй не придбала ніякого подарунка, забула весна про самотню хвору дівчинку. Однак на те вона й весна, щоб будити не лише сплячу природу, а й силу духу у хворому тілі. В душі ліричної героїні прокинулися надія, радість від весняної днини і сподівання на одужання. Вона зрозуміла, що і їй весна приготувала подарунок — можливо, ще більш знаковий, ніж іншим:
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Леся Українка з дитинства була сильною дівчинкою, здатною за до сили волі подолати сумні думки, пов'язані з хворобою. А весна лише до впоратися із сумним настроєм.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
Все життя талановитої поетеси було справжнім подвигом у подоланні власної недуги, яскравим злетом до високості, прагненням до здійснення мрій:
Хотіла б я піснею стати
У свою хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Вона навіть не підозрювала, що все її життя та її безсмертна поезія і справді стали піснею для України, для українського народу.
Головний герой, Мартин Боруля, дуже хоче стати дворянином. Боруля мріє про те, щоб хоч онуки його стали «дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!». У цьому прагненні майже утрачає здоровий глузд, подібно до мольєрівського Журдена.
"Мартин. Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять… Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?"
"М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи такпо-мужичи: мамо, тато Ти цими словами, мов батогом., по уху мене хльоскаєш. Ма р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.Ма р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька. С т е п а н. Або: папаша, мамаша.Ма р т и н. Чули: папаша, мамаша, треба так казать, як дворянські діти кажуть."
Весна нікого не залишає байдужим. Весни чекають як дива. І в пам'яті зазвичай залишаються найбільше ті події, які відбувалися навесні. Розквіт природи після зимової сплячки, буйне цвітіння садів... Здається, що й у житті має щось статися, щось змінитися. Тільки не для дівчинки, прикутої хворобою до ліжка.
Все ожило, усе загомоніло —
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Ліричну героїню вірша Лесі Українки "Давня весна" огорнули безрадісні думки. Усім весна дарує радість і приносить подарунки. Ось тільки їй не придбала ніякого подарунка, забула весна про самотню хвору дівчинку. Однак на те вона й весна, щоб будити не лише сплячу природу, а й силу духу у хворому тілі. В душі ліричної героїні прокинулися надія, радість від весняної днини і сподівання на одужання. Вона зрозуміла, що і їй весна приготувала подарунок — можливо, ще більш знаковий, ніж іншим:
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Леся Українка з дитинства була сильною дівчинкою, здатною за до сили волі подолати сумні думки, пов'язані з хворобою. А весна лише до впоратися із сумним настроєм.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
Все життя талановитої поетеси було справжнім подвигом у подоланні власної недуги, яскравим злетом до високості, прагненням до здійснення мрій:
Хотіла б я піснею стати
У свою хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Вона навіть не підозрювала, що все її життя та її безсмертна поезія і справді стали піснею для України, для українського народу.
Головний герой, Мартин Боруля, дуже хоче стати дворянином. Боруля мріє про те, щоб хоч онуки його стали «дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!». У цьому прагненні майже утрачає здоровий глузд, подібно до мольєрівського Журдена.
"Мартин. Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять… Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?"
"М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи такпо-мужичи: мамо, тато Ти цими словами, мов батогом., по уху мене хльоскаєш. Ма р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.Ма р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька. С т е п а н. Або: папаша, мамаша.Ма р т и н. Чули: папаша, мамаша, треба так казать, як дворянські діти кажуть."