Моя думка щодо рішення князя Ігоря виступити проти половців Читаючи «Слові про похід Ігорів», я помітив, що головний герой - новгород-сіверський князь Ігоря Святославич - викликає у мене суперечливі почуття. З одного боку, я захоплююся його мужністю, хоробрістю, палкою любов'ю до рідної землі, готовністю зложити голову у боротьбі з ворогом. Але з другого боку, князь Ігор іноді діє дуже необачно. Яскравим приклад цього є саме його рішення князя Ігоря виступити проти половців, не чекаючи до нших князів, тільки з братом Всеволодом.
Взагалі, я розумію князя Ігоря. Під час тих подій, про які йдеться у "Слові...", Ігор був ще дуже молодою людиною, а молодості часто притамана деяка гарячність та необачність. До того ж, Ігор хоче слави - цілком зрозуміле бажання для князя. Зараз людину такого складу характеру назвали би амбіційною.
І ось дружина на чолі з Ігорем вирушає на половецьке військо - щоб захистити рідну землю від нападників та, не в останню чергу, щоб здобути воїнської слави. Але, на жаль, однієї хоробрості замало, щоб протистояти сильному ворогові. Незважаючи на вийняткову мужність та хоробрість братів-князів, битва завершилася поразкою русичів. Брат Ігоря, Всеволод, гине, а самого Ігоря беруть у полон. Загинуло дуже багато хоробрих воїнів, тобто тисячі їхніх жінок залишилися вдовами, а діти - сиротами. Такою була ціна, сплачена за свавільність та славолюбство Ігоря.
Особисто я вважаю, що головною помилкою Ігоря було те, що, коли він приймав рішення вирушити у похід, він був занадто впевненим, що переможе. Хоча Ігор знав, що ворог численний, дуже сильний, добре озброєний та готовий битися на смерть. Знав, і був готовий загинути за рідну землю. Патріотизм - це добре, але не князь не подумав про те, що ж буде з його країною у разі поразки. Саме у цьому, на мій погляд, полягає головна помилка Ігопя: він позабув, що він - не просто людина, він - князь, і ризикує не тільки власним життям, але й усією землею та усіма людьми.
Тобто, Ігор забув, що він - не просто людина. Він - політична фігура і не належить цілком собі. Тому, як би не хотілося здобути багато слави, йому треба було бути обачнішим і більш холоднокровним. Замість того, щоб відразу іти на ворога, треба було все добре обміркувати та зважити ризики. Ігор цього не зробив, і хоча він безумовно є героєм, невдалий похід дуже зашкодив його князівству.
Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.
Читаючи «Слові про похід Ігорів», я помітив, що головний герой - новгород-сіверський князь Ігоря Святославич - викликає у мене суперечливі почуття. З одного боку, я захоплююся його мужністю, хоробрістю, палкою любов'ю до рідної землі, готовністю зложити голову у боротьбі з ворогом. Але з другого боку, князь Ігор іноді діє дуже необачно. Яскравим приклад цього є саме його рішення князя Ігоря виступити проти половців, не чекаючи до нших князів, тільки з братом Всеволодом.
Взагалі, я розумію князя Ігоря. Під час тих подій, про які йдеться у "Слові...", Ігор був ще дуже молодою людиною, а молодості часто притамана деяка гарячність та необачність. До того ж, Ігор хоче слави - цілком зрозуміле бажання для князя. Зараз людину такого складу характеру назвали би амбіційною.
І ось дружина на чолі з Ігорем вирушає на половецьке військо - щоб захистити рідну землю від нападників та, не в останню чергу, щоб здобути воїнської слави. Але, на жаль, однієї хоробрості замало, щоб протистояти сильному ворогові. Незважаючи на вийняткову мужність та хоробрість братів-князів, битва завершилася поразкою русичів. Брат Ігоря, Всеволод, гине, а самого Ігоря беруть у полон. Загинуло дуже багато хоробрих воїнів, тобто тисячі їхніх жінок залишилися вдовами, а діти - сиротами. Такою була ціна, сплачена за свавільність та славолюбство Ігоря.
Особисто я вважаю, що головною помилкою Ігоря було те, що, коли він приймав рішення вирушити у похід, він був занадто впевненим, що переможе. Хоча Ігор знав, що ворог численний, дуже сильний, добре озброєний та готовий битися на смерть. Знав, і був готовий загинути за рідну землю. Патріотизм - це добре, але не князь не подумав про те, що ж буде з його країною у разі поразки. Саме у цьому, на мій погляд, полягає головна помилка Ігопя: він позабув, що він - не просто людина, він - князь, і ризикує не тільки власним життям, але й усією землею та усіма людьми.
Тобто, Ігор забув, що він - не просто людина. Він - політична фігура і не належить цілком собі. Тому, як би не хотілося здобути багато слави, йому треба було бути обачнішим і більш холоднокровним. Замість того, щоб відразу іти на ворога, треба було все добре обміркувати та зважити ризики. Ігор цього не зробив, і хоча він безумовно є героєм, невдалий похід дуже зашкодив його князівству.
Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.