При вивченні української літератури Х IX ст. обов'язково слід звертатися до першого українського історичного роману П. Куліша "Чорна рада". Це глибокий багатопроблемний твір. Серед поставлених питань чільне місце займає проблема героїзму, душевної чистоти і духовної ницості у важкі для країни часи.
Одна з драматичних сторінок України, художньо розкрита П. Кулішем, — це надзвичайно гостра явна і таємна боротьба за владу, боротьба за гетьманування після смерті Б. Хмельницького. Різні соціальн висунули своїх лідерів: Павла Тетерю, Якима Сомка та Івана Брюховсцького. Переможцем вийшов Брюховецький, який невдовзі стратив своїх політичних суперників.
Це зараз ми знаємо, чим закінчилися події 1663 року. А поки що в романі все ще попереду, і кожен з персонажів діє за підказкою свого серця.
Паволоцький полковник Шрам — одна з центральних постатей роману — людина досвічена, мудра. Він добре розуміє, чого прагнуть претенденти на гетьманську булаву, правильно оцінює їхні політичні та військові сили. Заради незалежності України Шрам готовий віддати сили й літа, що йому судилося ще прожити. Він їде до Якима Сомка, щоб словом і ділом до йому в цій справі — "привернути всю Україну до однієї булави".
Шрам — ідеально-романтичний образ, який усіма силами прагне добра та спокою Україні. Навіть стосовно єдиного сина Петра, якому Божий Чоловік пророкував, що той помре своєю смертю, відповідає: "Нехай лучче поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє".
загинув Шрам теж за Україну, коли, рятуючи Паволоч, сам здався Тетері й "прийняв усю вину на одного себе".
Майже однодумцем полковника є Яким Сомко, один з кандидатів на булаву. На відміну від інших претендентів, це безкомпромісна щодо свободи свого народу людина. Утворі він разом зі Шрамом мріє з'єднати обидві частини України під однією булавою: "... що Україна розідрана надвоє, про те усім байдуже!" — каже Сомко при першій зустрічі зі Шрамом.
Сомко дещо легко, навіть ілюзорно, сприймає події, що розгортаються в Україні. Бо він запальний, як порох, ідеаліст, який понад усе ставить лицарські чесноти і не уявляє, як можна діяти інакше — за до грошей, лестощів і підступності. Тому і не зважає особливо на Брюховсцького, який сріблом узяв владу на Запоріжжі, думає, що достатньо палкої чесної промови або, на крайній випадок, гармат, щоб показати сутність кожного. А коли Сомко доведе свою правоту, то "Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність!" Так самонадіяно та ідеалізовано сприймає він ситуацію, хоч вирізняється винятковою чесністю, завзятістю, відданістю своїй справі. Його гасло: "Нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила". Але недооцінивши руйнівну силу противника, що розколює народ, так само, як і Шрам, Сомко гине у боротьбі за права народу.
Видно, що погляди цих двох борців близькі й самому П. Кулішеві. Шрам і Сомко— це засоби висловити заповітні письменницькі думки стосовно державності.
Не можна оминути й не зачудуватися душевною широтою козака-запорожця Кирила Тура — завзятого воїна і характерника, філософа і по-своєму мудрої людини. Саме про таких ляхи казали, що в козака "дев'ять душ у тілі", що "буцім запорожці ростуть у Великому Лузі з землі, як гриби".
Для нього головне — гідно нести славу воїнів-запорожців. Відповідаючи Чорногору на запитання про втечу від погоні, Тур гордо вимовляє: "Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава не вмре, не поляже..."
Апофеозом доброти, товариськості Кирила Тура є спроба врятувати Сомка від страти. Заради вищої справедливості, вищих ідей, які запорожець розумів, він готовий був віддати життя.
Кожен з основних персонажів — Сомко, Шрам, Тур, Петро, Черевань, Брюховецький, Тетеря — несе в собі певну життєву філософію, певну ідею. Тільки одні ідеї спрямовані на об'єднання нації, осягнення інтересів кожної людини і народу, а інші — тільки на власний, вузьколобий інтерес.
Книга – своєрідний міст між читачем і письменником. У читача формується образ автора. А яким Ви бачите свого читача?
У мене небагато читачів, як і в кожного письменника, оскільки читач – це не покупець і не споживач, а книга – не товар. Книги пишуть для споріднених душ, шукають співрозмовника, з яким цікаво, шукають друга. Мені дуже подобаються слова Марселя Пруста: «Книга – дитя самотності і мовчання». Щоб знайти справжніх друзів, треба вміти винести і самотність і мовчання, і не ввести себе й інших у спокусу. Письменник повинний розуміти, що створює не тільки власну репутацію, але і відповідає за душевний стан своїх друзів-читачів.
Коли я починала писати, мене попереджали, як це важко – писати книги. Через багато років я зрозуміла, що саме важко: підтримувати дружбу зі старими читачами і знаходити нових за до слів і тільки слів.
Письменник у суспільстві повинний йти переду, бути в епіцентрі подій чи гати збоку?
Як сказано в Біблії, «немає пророка у своїй батьківщині». Художника, філософа терплять у суспільстві, але він ніколи не повинний усвідомлювати себе його частиною. Він – частина Всесвіту, він – творець, чарівник. І в суспільстві користувачів завжди буде в опозиції. Звідки він буде брати ідеї, думки й образи – неважливо. Він може сидіти біля вікна і бачити більше, ніж інші. І він повинний пам'ятати, що любов до нього може бути пеклом, а ненависть – раєм. Суспільство завжди непередбачуване і небезпечне. Без сильного характеру неможливо стати художником. Поетеса Емілі Діккінсон усе життя прожила в маленькому містечку, де до неї ставилися з легким презирством. Вона писала про квіти, дерева, птахів, анітрошки не задумуючись про те, що це кому-небудь потрібне чи актуальне. А зараз виявляється, що без її віршів світ був би набагато гіршим.
Я ненавиджу слово «успіх»
У якому напрямку зараз іде українська література? Чи почувають сучасні письменники відповідальність за Слово сказане, написане?
Мені здається, наша література схожа на хворого, що розучився рухатися і вирішувати самостійно. Багато молодих письменників упевнені, що тільки та книга добра, котра швидко продається. У них немає друзів серед читачів, є тільки покупці. У них немає друзів серед письменників, є тільки конкуренти. Вони не одержимі духом творчості, а демоном успіху. Вони – частина суспільства, а не частина Всесвіту. Це проблема всієї сучасної світової літератури. У нинішньому суспільстві споживачів книги нав'язують, як предмет розкоші чи наркотик. Мені здається, у книг треба чомусь учитися. Коли книга разом з її автором – голий король, це тільки погіршує людство. Залишається класика. Для читання, осмислення і як еталон. Мені наплювати, що пишуть про наших класиків критики-постмодерністи, я волію пити з джерела, а не зі струмка. Чим більше ми жахаємося провінціалізму, тим більше занурюємося в нього. Але найголовніша проблема – низький художній рівень, глухота і сліпота нашої літератури. Вона не відає про істинні потреби тих, для кого нібито пишуться всі ці книги.
При вивченні української літератури Х IX ст. обов'язково слід звертатися до першого українського історичного роману П. Куліша "Чорна рада". Це глибокий багатопроблемний твір. Серед поставлених питань чільне місце займає проблема героїзму, душевної чистоти і духовної ницості у важкі для країни часи.
Одна з драматичних сторінок України, художньо розкрита П. Кулішем, — це надзвичайно гостра явна і таємна боротьба за владу, боротьба за гетьманування після смерті Б. Хмельницького. Різні соціальн висунули своїх лідерів: Павла Тетерю, Якима Сомка та Івана Брюховсцького. Переможцем вийшов Брюховецький, який невдовзі стратив своїх політичних суперників.
Це зараз ми знаємо, чим закінчилися події 1663 року. А поки що в романі все ще попереду, і кожен з персонажів діє за підказкою свого серця.
Паволоцький полковник Шрам — одна з центральних постатей роману — людина досвічена, мудра. Він добре розуміє, чого прагнуть претенденти на гетьманську булаву, правильно оцінює їхні політичні та військові сили. Заради незалежності України Шрам готовий віддати сили й літа, що йому судилося ще прожити. Він їде до Якима Сомка, щоб словом і ділом до йому в цій справі — "привернути всю Україну до однієї булави".
Шрам — ідеально-романтичний образ, який усіма силами прагне добра та спокою Україні. Навіть стосовно єдиного сина Петра, якому Божий Чоловік пророкував, що той помре своєю смертю, відповідає: "Нехай лучче поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє".
загинув Шрам теж за Україну, коли, рятуючи Паволоч, сам здався Тетері й "прийняв усю вину на одного себе".
Майже однодумцем полковника є Яким Сомко, один з кандидатів на булаву. На відміну від інших претендентів, це безкомпромісна щодо свободи свого народу людина. Утворі він разом зі Шрамом мріє з'єднати обидві частини України під однією булавою: "... що Україна розідрана надвоє, про те усім байдуже!" — каже Сомко при першій зустрічі зі Шрамом.
Сомко дещо легко, навіть ілюзорно, сприймає події, що розгортаються в Україні. Бо він запальний, як порох, ідеаліст, який понад усе ставить лицарські чесноти і не уявляє, як можна діяти інакше — за до грошей, лестощів і підступності. Тому і не зважає особливо на Брюховсцького, який сріблом узяв владу на Запоріжжі, думає, що достатньо палкої чесної промови або, на крайній випадок, гармат, щоб показати сутність кожного. А коли Сомко доведе свою правоту, то "Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність!" Так самонадіяно та ідеалізовано сприймає він ситуацію, хоч вирізняється винятковою чесністю, завзятістю, відданістю своїй справі. Його гасло: "Нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила". Але недооцінивши руйнівну силу противника, що розколює народ, так само, як і Шрам, Сомко гине у боротьбі за права народу.
Видно, що погляди цих двох борців близькі й самому П. Кулішеві. Шрам і Сомко— це засоби висловити заповітні письменницькі думки стосовно державності.
Не можна оминути й не зачудуватися душевною широтою козака-запорожця Кирила Тура — завзятого воїна і характерника, філософа і по-своєму мудрої людини. Саме про таких ляхи казали, що в козака "дев'ять душ у тілі", що "буцім запорожці ростуть у Великому Лузі з землі, як гриби".
Для нього головне — гідно нести славу воїнів-запорожців. Відповідаючи Чорногору на запитання про втечу від погоні, Тур гордо вимовляє: "Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава не вмре, не поляже..."
Апофеозом доброти, товариськості Кирила Тура є спроба врятувати Сомка від страти. Заради вищої справедливості, вищих ідей, які запорожець розумів, він готовий був віддати життя.
Кожен з основних персонажів — Сомко, Шрам, Тур, Петро, Черевань, Брюховецький, Тетеря — несе в собі певну життєву філософію, певну ідею. Тільки одні ідеї спрямовані на об'єднання нації, осягнення інтересів кожної людини і народу, а інші — тільки на власний, вузьколобий інтерес.
Книга – своєрідний міст між читачем і письменником. У читача формується образ автора. А яким Ви бачите свого читача?
У мене небагато читачів, як і в кожного письменника, оскільки читач – це не покупець і не споживач, а книга – не товар. Книги пишуть для споріднених душ, шукають співрозмовника, з яким цікаво, шукають друга. Мені дуже подобаються слова Марселя Пруста: «Книга – дитя самотності і мовчання». Щоб знайти справжніх друзів, треба вміти винести і самотність і мовчання, і не ввести себе й інших у спокусу. Письменник повинний розуміти, що створює не тільки власну репутацію, але і відповідає за душевний стан своїх друзів-читачів.
Коли я починала писати, мене попереджали, як це важко – писати книги. Через багато років я зрозуміла, що саме важко: підтримувати дружбу зі старими читачами і знаходити нових за до слів і тільки слів.
Письменник у суспільстві повинний йти переду, бути в епіцентрі подій чи гати збоку?
Як сказано в Біблії, «немає пророка у своїй батьківщині». Художника, філософа терплять у суспільстві, але він ніколи не повинний усвідомлювати себе його частиною. Він – частина Всесвіту, він – творець, чарівник. І в суспільстві користувачів завжди буде в опозиції. Звідки він буде брати ідеї, думки й образи – неважливо. Він може сидіти біля вікна і бачити більше, ніж інші. І він повинний пам'ятати, що любов до нього може бути пеклом, а ненависть – раєм. Суспільство завжди непередбачуване і небезпечне. Без сильного характеру неможливо стати художником. Поетеса Емілі Діккінсон усе життя прожила в маленькому містечку, де до неї ставилися з легким презирством. Вона писала про квіти, дерева, птахів, анітрошки не задумуючись про те, що це кому-небудь потрібне чи актуальне. А зараз виявляється, що без її віршів світ був би набагато гіршим.
Я ненавиджу слово «успіх»
У якому напрямку зараз іде українська література? Чи почувають сучасні письменники відповідальність за Слово сказане, написане?
Мені здається, наша література схожа на хворого, що розучився рухатися і вирішувати самостійно. Багато молодих письменників упевнені, що тільки та книга добра, котра швидко продається. У них немає друзів серед читачів, є тільки покупці. У них немає друзів серед письменників, є тільки конкуренти. Вони не одержимі духом творчості, а демоном успіху. Вони – частина суспільства, а не частина Всесвіту. Це проблема всієї сучасної світової літератури. У нинішньому суспільстві споживачів книги нав'язують, як предмет розкоші чи наркотик. Мені здається, у книг треба чомусь учитися. Коли книга разом з її автором – голий король, це тільки погіршує людство. Залишається класика. Для читання, осмислення і як еталон. Мені наплювати, що пишуть про наших класиків критики-постмодерністи, я волію пити з джерела, а не зі струмка. Чим більше ми жахаємося провінціалізму, тим більше занурюємося в нього. Але найголовніша проблема – низький художній рівень, глухота і сліпота нашої літератури. Вона не відає про істинні потреби тих, для кого нібито пишуться всі ці книги.