ФPAHKO ІBAH(1856-1916)Народився в с. Нагуєвичах Львівської області в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, вищу освіту здобув на філософському факультеті Львівського університету, в Чернівецькому університеті. Отримав учений ступінь доктора філософії у Віденському університеті. Займався політичною діяльністю, був тричі заарештований австрійською владою.Поет, прозаїк, драматург, літературний критик, учений (філософ, етнограф, історик, фольклорист), публіцист (був одночасно співробітником близько 50 європейських періодичних видань), перекладач, громадсько-культурний діяч.Автор віршованих збірок "З вершин і низин" (1887), "Мій Ізмарагд" (1898), "Із днів журби" (1900), "із літ моєї молодості" (1914) та інших, повістей "Борислав сміється" (1882), "Захар Беркут" (1883), "Великий шум" (1907), романів "Перехресні стежки" (1900), "Для домашнього огнища" (1891), багатьох оповідань, поем. За все життя написав понад шість тисяч художніх творів і наукових праць. "Зібрання творів у 50-ти томах", що побачили світ, ледве охоплюють половину спадщини І. Я. Франка,Чого навчає нас казка Франка "Фарбований лис"?Головного героя казки "Фарбований лис" звуть Микита. Це був хитрий-прехитрий звір. На нього полювали собаками, ставили капкани, підкидали отруєне м'ясо, але він обминав усі небезпеки, повчаючи інших, як діяти в різних ситуаціях. "Незвичайне щастя і хитрість зробили його страшенно гордим". Одного дня Микита мав особливо чудовий настрій і, вихваляючись, пообіцяв, що зможе посеред дня з базару вкрасти курку. Інші його товариші не вірили. Тоді лис вирушив у місто для здійснення свого плану. Та коли почув гамір, крик, шум, перелякався і заховався у кущі. Сидів і думав: "Навіщо я так багато пообіцяв, не треба було так вихвалятися". Але якщо почав, то слід продовжувати. Проте на базарі Микиту швидко знайшли пси і загнали у діжку з фарбою. Він просидів там півдня, думаючи про своє становище. Вже ввечері повернувся до свого лісу. А вранці помітив, що він увесь синій. Усі інші тварини, які жили у лісі, злякалися його. І тоді Микита вирішив обманути всіх. Він розповів, що його призначено царем, який ма гати за порядком. Так тривало рік. Звірі ловили для нового царя дичину, а той вершив правосуддя. Наближався день, в який рік тому у лісі з'явився синій звір. Влаштували свято, де брав участь хор лисиць. Лис Микита не втримався і разом з хором почав співати. Тут усі помітили, що це звичайнісінький лис, який протягом року водив їх за ніс. Тож звірі напали і розірвали бідного Микиту.Чому так сталося? Все дуже просто. Лис протягом року обманював усіх, видавав себе за царя, всі на нього працювали, допомагали, слухалися його. Тож перше і головне, чому вчить ця казка — ніколи не сліп обманювати. А по-друге, не варто вихвалятися перед іншими. Перш ніж щось сказати, треба хоч трохи думати. Події в казці — дуже гарний приклад. Якби лис Микита, який відзначався своєю хитрістю на весь ліс, не вихвалявся перед товаришами своєю кмітливістю, здатністю вкрасти прямо на очах у всіх, то ймовірно, ми б мали інший фінал. А так наобіцяв багато, то ж виконуй. Проте справа не тільки в цьому. Пофарбувавшись у синє і повернувшись до лісу, Микита мочав видавати себе за царя звірів. Для чого? Якщо він був таким розумним, міг би і спрогнозувати, що коли-небудь таємниця викриється. На його місці слід було повернутись до лісу, спробувати добре вимитися, розповісти звірям правду, що не зміг вкрасти курку з базару. А не вигадувати довгу історію про те, що його направили в якості царя. Тут виникає ще один момент — гордість. Якби лис розповів про свої пригоди — то всі його товариші кепкували б з нього. Сміялися з того, що не зміг вкрасти курку і що став таким синім. Тоді б увесь ліс говорив про незвичайне перетворення. Але Микита виявився дуже гордим. Він не хотів псувати свою репутацію і змушений був щось терміново вигадати. Але як би він мав вчинити в тій ситуації, щоб не влізти у халепу? Міг придумати щось інше. Приміром, розповісти, що курку він все ж таки вкрав, і за це святий Миколай нагородив його новим кольором — пофарбував у синє. Всі звірі роти б порозкривали, але б повірили. У цьому разі він також мав би незначні переваги: незрозумілий запах, певну вищість серед інших мешканців лісу. Запах фарби відлякував би псів, а незвичний колір спричинив би ставлення до лиса як до авторитета.Але є ще інший момент. Не треба бути такими довірливими. Побачили звірі якусь синю незрозумілу істоту. Науявляли собі казна-чого, буцімто вона має великі кігті, гострі зуби. І ніхто не здогадався, що відбувається насправді.Отож казка Івана Франка "Фарбований лис" вчить ніколи не обманювати, бо все таємне і приховане завжди з'ясовується; не бути надміру гордим, бо через це легко можна втрапити в халепу; ніколи не довіряти першому враженню, бо в переважній більшості випадків воно не є правильним; багато не вихвалятися і не обіцяти зробити те, чого не можеш.
Корені українського народу сягають часів, які передували добі Київської Русі. Своїми витоками наш народ тісно пов'язаний з історією слов'ян.
У далекому минулому постала усна народна творчість доби Київської Русі. Відтоді до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів'я, приповідки.
Чудовими пам'ятками давньоруської народної творчості є билини. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, котрі самовіддано боронили рідну землю від ворогів.
Твори усної народної творчості у всіх народів передували творам писемним, першими з яких у Київській Русі стали літописи. Із виникненням писемності в Київській Русі почали записувати найвизначніші історичні факти. Записували їх або дуже стисло, або у вигляді розгорнутих оповідань («сказань»). Згодом ці записи були об'єднані й розміщені у хронологічному порядку. Отже, літописами називається зведення у хронологічній послідовності («за літами») коротеньких записів і докладних розповідей про історичні події.
Раннє виникнення літописів є свідченням високої культури давньоруської держави вже від початку її існування. На думку деяких дослідників, найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX століття. Але він не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ», створений на початку XII століття.
Оригінальна література Київської Русі представлена не тільки літописами. До її популярних жанрів належать церковні проповіді, повчальні та урочисті. Але перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім».
Пам'ятки давньоруської літератури свідчать про поширення освіти в Київській Русі ще до прийняття християнства. Після цієї знаменної події піклування про освіту взяли на себе держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві існувала державна школа, в якій навчалися діти «нарочитої чаді» — найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Саме тут було засновано першу відому на Русі бібліотеку й відкрито книгописну майстерню, де переписувалися й перекладалися книги, привезені з Візантії та Болгарії.
Хист і виняткова майстерність були притаманні руським будівничим. Вони зводили чудові споруди з дерева, каменю й цегли. Основним будівельним матеріалом слугувало дерево. Але існували на Русі і кам'яні споруди. Найдавніший кам'яний палац, відомий під назвою «палац княгині Ольги», було виявлено археологами на Старокиївській горі. У літописі він згадується під 945 роком. Та головна окраса міст Київської Русі —церкви. Протягом 989-996 pp. у Києві зводився храм Богородиці. Цю величну церкву назвали Десятинною. Вона була розкішно прикрашена: стіни розписано фресками, мозаїкою, для оздоблення використовувався мармур. Літописи називали її «мраморяною».
Справжнього розквіту досягло містобудування за князювання Ярослава Мудрого. 1037 року в Києві збудовано найбільший собор держави — Софію Київську. Крім богослужінь у цьому храмі справлялися урочисті державні церемонії, укладалися договори. Тут саджали на престол київських князів, хоронили їх. За часів Ярослава споруджуються головні міські ворота столиці — Золоті ворота з надбрамною церквою. Проте будівництво розгорталося не тільки у стольному граді. У Чернігові було зведено собор, за зразком Софії Київської будувалися собори святої Софії у Новгороді та Полоцьку. Наприкінці XI ст. спорудили Михайлівську церкву та Єпископські ворота у Переяславі. На західних кордонах Київської держави, у Перемишлі, було збудовано палац та білокам'яну круглу церкву-ротонду.
Разом із архітектурою високого рівня досягло образотворче мистецтво Київської Русі — мозаїка й фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського собору. Найбільше вражають серед них зображення Христа Вседержителя та Богоматері Заступниці («Оранта»). Крім мозаїк для оздоблення використовувалися фрески. Довершені фрески Софійського собору та інших храмів тієї доби багато розповідають про життя й побут давніх русичів.
У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існували іконописні майстерні. Ікони писалися на дерев'яних дошках і були в усіх церквах, малювали їх за певними канонами. Зовсім не кожний митець мав право писати ікони.
За часів Ярослава Мудрого, коли великого авторитету набула книга, розквітла книжкова мініатюра. Так, «Остромирове Євангеліє», написане у 1056-1057 pp., прикрашене чудовими заставками та трьома витонченими мініатюрами.
Корені українського народу сягають часів, які передували добі Київської Русі. Своїми витоками наш народ тісно пов'язаний з історією слов'ян.
У далекому минулому постала усна народна творчість доби Київської Русі. Відтоді до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів'я, приповідки.
Чудовими пам'ятками давньоруської народної творчості є билини. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, котрі самовіддано боронили рідну землю від ворогів.
Твори усної народної творчості у всіх народів передували творам писемним, першими з яких у Київській Русі стали літописи. Із виникненням писемності в Київській Русі почали записувати найвизначніші історичні факти. Записували їх або дуже стисло, або у вигляді розгорнутих оповідань («сказань»). Згодом ці записи були об'єднані й розміщені у хронологічному порядку. Отже, літописами називається зведення у хронологічній послідовності («за літами») коротеньких записів і докладних розповідей про історичні події.
Раннє виникнення літописів є свідченням високої культури давньоруської держави вже від початку її існування. На думку деяких дослідників, найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX століття. Але він не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ», створений на початку XII століття.
Оригінальна література Київської Русі представлена не тільки літописами. До її популярних жанрів належать церковні проповіді, повчальні та урочисті. Але перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім».
Пам'ятки давньоруської літератури свідчать про поширення освіти в Київській Русі ще до прийняття християнства. Після цієї знаменної події піклування про освіту взяли на себе держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві існувала державна школа, в якій навчалися діти «нарочитої чаді» — найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Саме тут було засновано першу відому на Русі бібліотеку й відкрито книгописну майстерню, де переписувалися й перекладалися книги, привезені з Візантії та Болгарії.
Хист і виняткова майстерність були притаманні руським будівничим. Вони зводили чудові споруди з дерева, каменю й цегли. Основним будівельним матеріалом слугувало дерево. Але існували на Русі і кам'яні споруди. Найдавніший кам'яний палац, відомий під назвою «палац княгині Ольги», було виявлено археологами на Старокиївській горі. У літописі він згадується під 945 роком. Та головна окраса міст Київської Русі —церкви. Протягом 989-996 pp. у Києві зводився храм Богородиці. Цю величну церкву назвали Десятинною. Вона була розкішно прикрашена: стіни розписано фресками, мозаїкою, для оздоблення використовувався мармур. Літописи називали її «мраморяною».
Справжнього розквіту досягло містобудування за князювання Ярослава Мудрого. 1037 року в Києві збудовано найбільший собор держави — Софію Київську. Крім богослужінь у цьому храмі справлялися урочисті державні церемонії, укладалися договори. Тут саджали на престол київських князів, хоронили їх. За часів Ярослава споруджуються головні міські ворота столиці — Золоті ворота з надбрамною церквою. Проте будівництво розгорталося не тільки у стольному граді. У Чернігові було зведено собор, за зразком Софії Київської будувалися собори святої Софії у Новгороді та Полоцьку. Наприкінці XI ст. спорудили Михайлівську церкву та Єпископські ворота у Переяславі. На західних кордонах Київської держави, у Перемишлі, було збудовано палац та білокам'яну круглу церкву-ротонду.
Разом із архітектурою високого рівня досягло образотворче мистецтво Київської Русі — мозаїка й фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського собору. Найбільше вражають серед них зображення Христа Вседержителя та Богоматері Заступниці («Оранта»). Крім мозаїк для оздоблення використовувалися фрески. Довершені фрески Софійського собору та інших храмів тієї доби багато розповідають про життя й побут давніх русичів.
У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існували іконописні майстерні. Ікони писалися на дерев'яних дошках і були в усіх церквах, малювали їх за певними канонами. Зовсім не кожний митець мав право писати ікони.
За часів Ярослава Мудрого, коли великого авторитету набула книга, розквітла книжкова мініатюра. Так, «Остромирове Євангеліє», написане у 1056-1057 pp., прикрашене чудовими заставками та трьома витонченими мініатюрами.