Прочитай уривок із тексту Мирослава Дочинця «Збирання попілинок»

Дивися…

Хочеш побачити себе – не дивися в дзеркало.

Дивися в очі тих, хто дивиться на тебе.

Дивися в душу тих, хто з тобою.

Дивися на птахів – вони летять проти вітру.

Дивися на риб – вони не бояться потонути.

Дивися на комашку – вона не журиться, що житиме лише день.

Дивися на бджолу – її труд солодкий.

Дивися на траву – вона не хоче бути деревом.

Дивися на дерево – воно весь час росте вгору.

Дивися на листок- він не боїться впасти, коли прийде час.

Дивися на рибу – вона несе краплини в океан.

Дивися на камінь – він твердий у постійності.

Дивися на гору – вона манить вершиною.

Дивися на сонце – воно сходить щодня.

Дивися на вітер – він віє, де хоче, коли хоче і як хоче.

Дивися на дощ – він животворний.

Дивися на зірки – вони засвічують темряву.

Дивися на землю – там твоє коріння.

Завдання: спробуй продовжити, дотримуючись авторського стилю. Поділись тим, що побачила навколо.

21 століття – ера інновацій. Сучасність заповнили надзвичайні пристрої, про які сто років тому ніхто навіть і подумати не міг – гаджети: смартфони, айфони, айпади, планшети, бездротові навушники, електронні книги і подібне. Та що там сто, навіть двадцять років назад про такі пристрої ніхто не чув! А зараз вони з нами на кожному кроці нашого життя. Гаджети – це завжди хороший подарунок рідним, хороша можливість провести добре час, величезна кількість можливостей в одному девайсі. Безсумнівно вони мають величезну кількість переваг: спілкування з людьми за до соціальних мереж, месенджерів і звичайного телефонного дзвінка, постійний доступ до інтернету, розважальні програми (перегляд фільмів, прослуховування музики, читання книг), можливість робити фото і знімати відео – тобто все те, на що років двадцять назад треба було декілька пристоїв: фотоапарат, плеєр, стільниковий телефон. Але гаджети стали витісняти реальне життя! У 21 столітті ледь не кожен малюк знає як зайти в якусь гру на татовому планшеті, школяр не відлипає від смартфону, підлітки “живуть” в соціальних мережах, дорослі обирають спілкування онлайн замість реальної зустрічі. Це не може не тривожити. Надмірна кількість перебування людей в віртуальному світі призводить до того, що вони не хочуть, а у випадку з дітьми і підлітками, часто вже і не можуть будувати спілкування в реальному житті. Втрачаються основи комунікаціі – найнеобхіднішого для побудови суспільства! Вчені б’ють на сполох – так далі тривати не може! В Китаї навіть почали створювати санаторії, де люди відпочивають від соціальних мереж і своїх гаджетів. На смартфонах з’явились додатки, які фіксують кількість проведеного часу онлайн. Все більше статей в інтернеті можна зустріти на тему детоксу (відпочинку) від соціальних мереж. Нарешті люди схаменулись! За якесь двадцятиріччя людство загрузло в трясовині віртуального світу і тепер потрохи почало вибиратись. Звичайно, технології не перестають дивувати і розвиватись з надзвичайною швидкістю, але не потрібно забувати про реальне життя! Лучшее термобелье обеспечит теплом и комфортом! Варто частіше відкладати свої гаджети на полиці і проводити час з рідними, на лоні природи чи і в шумному мегаполісі. Головне – тут і зараз! Не гати за всім через екран смартфону, а робити це власними очима. Частіше вслухатись в звуки навколишнього, а не тільки кайфувати під біти на Ютубі. Потрібно жити реально, а не віртуально!

Объяснение:

Объяснение:

Загребельний «Диво» конфлікт влади і мистецтва Сивоок і Ярослав — це образи-антиподи, перший виступає як представник мистецтва, другий — влади. Уведення в роман образу Ярослави (позашлюбної дочки Ярослава Мудрого) загострює конфлікт мистецтва й влади та активізує протиставлення героїв, що можна простежити через зіставлення доль Ярослава й Шуйці, Сивоока і Ярослави. Для князя держава відігравала провідну роль, була найбільш значимою в його житті. І саме вона стала між Ярославом і Шуйцею. Для Сивоока не менш значимим, ніж для князя державні справи, було мистецтво. Проте, коли доля поставила вибір: собор чи кохана,— Сивоок став на захист Ярослави, переслідуваної за велінням князя, і загинув від меча своїх ворогів. Конфлікт дістає такого завершення, тому що Сивоок — митець, а мистецтво вільне. На такому тлі князь Ярослав постає невільником свого високого становища. Син Сивоока, народжений Ярославою, асоціюється з образом спадкоємця таланту Сивоока. Продовження конфлікту мистецтва й влади, а відповідно свободи та обов’язку людини, зображено в розділах, присвячених подіям XX ст. Лише пам’ятки мистецтва тут потребують захисту. У сюжетній лінії 40-х рр. XX ст. влада ототожнюється з фашизмом, її представники — німецький професор Шнурре і його помічник Оссендорфер. «Представник» мистецтва — учений-історик Гордій Отава, спадкоємець справи Гордія — його син Борис. Між свободою людини та її обов’язком Гордій обирає друге, керуючись при цьому твердженням: «Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить», бо «Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окремий світ, відновити якии нікому не дано». Він зробив свій вибір на користь обов’язку: залишався захищати культурні пам’ятки в окупованому Києві, ризикував життям, незважаючи на малого сина Бориса.У розділах, присвячених 60-м рр. XX ст. мистецька проблематика пов’язана з образом професора Бориса Отави. Наявний жіночий образ — московської художниці Таї Зикової. У цій сюжетній лінії автор порушує проблему обов’язку й свободи людини. Борису Отаві ще належить зробити вибір між справою життя й особистим життям. Він має змогу побачити наслідки цього вибору не лише на прикладі батька, але й своїх попередників (Сивоока і Ярослава). Героя не полишає почуття обов’язку, проте Борис отримує листа від Таї, і завдяки цьому епізоду можемо говорити про умовну розв’язку сюжетної лінії.