Нещодавно до рук мені потрапили твори Володимира Винниченка. І так захотілося прочитати його оповідання «Федько-Халамидник». Я його прочитала на одному подиху. Мені сподобалися головні герої Федько і Толя. Я по-різному до них ставлюся. На початку твору Федько мені не сподобався, тому що ображав, а інколи бив своїх товаришів. Але, коли читала оповідання далі, цей хлопчик-халамидник завоював мою симпатію. Він, виявляється, був не лише сміливий, сильний, загартований, а ще й дуже правдивий. Навіть батько, який так часто бив хлопчика, високо цінив сина за правдивість. Я була захоплена сміливістю Федька, коли він переходить по крижинах через річку, рятуючи Толю. Мені дуже жаль цього нещасного хлопчика, який, допомагаючи Толі, застудився, а батьки ще й суворо покарали його. Толя ж викликає зовсім інші почуття. Він мені не сподобався. Хоч і був він чистенький, чепурненький, з синіми очима. Саме він винен у смерті Федька. Мене дуже здивувала його поведінка. Як він міг сказати неправду батькам! Обурює і те, як Толя веде себе в день похорон Федька. Він не сумує, а спокійно грається з чижиком. Так може вести себе справжній негідник. І тому мої симпатії на стороні Федька.
"Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!"
"Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..."
Докія з твору "Земля":
"Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю."
"На неї можна було й дванадцять міхів усадити - се їй зовсім не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию і летіти чи вгору, чи вділ шаленим трапом." "...вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких."
"Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!"
"Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..."
Докія з твору "Земля":
"Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю."
"На неї можна було й дванадцять міхів усадити - се їй зовсім не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию і летіти чи вгору, чи вділ шаленим трапом." "...вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких."