розобратся где тема,а где идея произведения Степана Васильченко Приблуда.
Оповідання “Приблуда” С. Васильченко написав 1925 року. Сюжет оповідання «Приблуда» взято із життя дитячого будинку. Адже у 20-х роках XX ст. Васильченко був завідувачем дитячого будинку. Васильченко у оповіданні хотів аоказати нове в людських стосунках, в людській психології. Вихованці, котрі живуть у досить скрутних матеріальних умовах, письменник показує нам – у їх взаєминах паростки людської моралі та гуманності. В оповіданні піднімається така нагальна проблема того часу: ліквідація дитячої безпритульності. Безхлібне й невеселе життя дітей-сиріт, від недоїдання вони худі, аж світяться, стають сумним і зажуреними. Але досить сказати їм ласкаве слово, приголубити, як вони щиро, по-дитячому втішаються. Саме завдяки цьому оповідання набуває оптимістичного звучання. Умови життя в дитячому будинку вкрай складні – діти по троє сплять на одному ліжку, немає одягу, немає їжі, «хліба ні кришки». Діти знали, що за зовнішньою непривітність, сердитістю, постійною буркотливістю Параски Калістратівни (так звали завідувачку) криється чуле й добре серце. Вона цілий день клопочеться й свариться то з інспектором, то з дітьми, бо ледве дає собі раду, чим нагодувати, у що вдягнути та взути силу-силенну дітвори, яку закинули в дитячий будинок Безпритульність, розруха, голоднеча за перши революційних років.)
Проблема батькiв та дiтей є провiдною темою багатьох творiв як у свiтовiй, так, зокрема, i в українськiй лiтературі. І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» з великою майстернiстю показав життя українського села пiсля реформи 1861 року, викривши причини непорозумiнь i сварок на прикладi сiм'ї Кайдашiв, показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо. Проблема ця вiчна, i висвiтлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цiкаво. Головне для розв'язання цього конфлiкту, на мою думку, є усвiдомлення його причини.
Основною ж причиною конфлiкту мiж старшими та молодшими Кайдашами є нескiнченна суперечка за "моє" i "твоє", дрiбновласницькi iнстинкти Кайдашiв. Внаслiдок сутичок i боротьби за приватну власнiсть люди стають жорстокими, жалюгiдними, руйнують родиннi зв'язки, плямують власну гiднiсть та гідність близьких їм людей. Але є, на мiй погляд, тут ще один аспект - вiковий: старiсть не хоче поступатися своїми позицiями молодостi. Чесно кажучи, глибоко в душi менi дуже жаль старих Кайдашiв, що весь свiй вiк працювали, примножували добробут, ростили синiв. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батькiвське "моє" вони вiдповiдають гострим опором. Та їх теж можна зрозумiти, бо в першi десятирiччя пiсля скасування крiпацтва свiдомiсть селян зазнала суттєвих змiн, що внесли в життя темного, забитого вiками панщини народу новi порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашiв, що складається з двох поколiнь. Думаю, крiм двох названих причин конфлiкту ("моє" - "твоє" та "старiсть - молодiсть"), автор висвiтлює ще одну: протирiччя мiж старим i новим ладом.
Саме соцiально-побутове середовище спотворює характери героїв повiстi, що стикаються у конфлiктi "батьки та дiти". Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків - діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Нехай Кайдаші були неосвічені затуркані панщиною, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними?
Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки для того, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках», які, на жаль, ще живуть серед нас. Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Але що цікаво - сміятись над Кайдашами - сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!
Повість
Ледве Іванові виповнилося двадцять років, як його забрали в солдати.
Вдома зчинився великий плач, плакали і мати, і сестри.
Попрощався солдат з усіма й пішов.
Пройшло два роки, та немає Іванові втіхи. Легшає тільки тоді, як Богові.
Він відрізняється від усіх інших солдат, в казармі всі кричать і б’ються, а він все мовчить. За це капрал Косович прозвав його кам’яним.
Якось капрал прибігає в казарму і повідомляє Іванові Шовканюку, що до нього з дому прийшов лист. Солдати сміються, що тепер хлопцю доведеться за все платити. Тільки сам Шовканюк знає, як тяжко живе його мати-вдова з дітьми, а брат зовсім хворий.
Наступного дня Іван приходить за листом, а капітан кидає йому лист просто в обличчя. Поніс хлопець листа до єфрейтора, щоб прочитав. Писали, що брат Онуфрій лежить при смерті, сестри пішли в найми, а брата Василя взяли у двір до волів. Все мусили продати за податки.
Онуфрій прощався з братом, просив не забувати та прийти у відпустку до матері.
ІV
Наступного дня хлопець знову йде до капітана просити про відпустку. Той тільки розсердився й звелів заарештувати нахабного солдата. Та Іванові все вже було байдуже. Хотів він навіть втопитися від такої наруги.
V
На третій день Івана повели до рапорту. Капітан звелів прийти всім словакам, яких зловили після повстання 1848 р. Просив їх залишитися ще на один рік. Згодився тільки один капрал Бай, який поставив умову: залишиться, якщо Шовканюка пустять у відпустку.
Капітан погодився.
VІ
Наступного дня Іванові видали документ і стару шинель. Він все хотів дочекатися Бая та подякувати йому, але побоявся, що начальство передумає.
Вийшовши на дорогу, побачив капрала й дуже зрадів. Зайшли вони вдвох у шинок, випили вина. Капрал подарував Іванові на дорогу кілька монет, примусив узяти. Хлопець вирішив купити подарунки рідним.
VІІ
Через тиждень, на Святий вечір, Іван був на Вижниці. До рідної хати залишалося небагато, та стало йому зовсім погано від голоду. Хлопець присів і вже ніяк не міг встати. А зверху сипав сніг.
VІІІ
Прокинувся Іван у теплому ліжку, а над ним стояв красивий молодий жандар. Він розповів, що знайшов Івана біля будинку непритомного.
Другий жандар зауважив, що треба менше пити. Іван став турбуватися, де його одяг, бо мусить іти, та молодий жандар заспокоїв його і попросив залишитись до наступного дня. Це підтвердив і лікар.
ІХ
Іван згадує своїх рідних. Жандар розповідає йому, що вже тиждень минув, як брата поховали. Іван здивувався, що той знає його родину. Той розказує, що зупинявся у них на квартирі, там і познайомився з Онуфрієм. Розказав і про те, що сестри в наймах, та сам чомусь почервонів.
Дивіться також
Три як рідні брати (скорочено)
Х
Наступного дня Іванові полегшало, і він зібрався в дорогу. Жандар повідомив, що по нього приїде віз.
Вдома було холодно, мати лежала на печі ледве жива. Коло неї сидів молодший син Василь. Іван зразу почав хазяйнувати В хаті: запалив піч, порався. Став розпитувати й про Онуфрія. Близько півночі прибігли сестри, розказували, що паки їх не пускають з двору, тому вони не можуть допомагати матері.
Іван роздав усім подарунки, залишився тільки Онуфріїв.
ХІ
Наступного дня Іван пішов найматися на роботу. Працював у лісі до страшного поту. Через два тижні прибіг Василь зі звісткою, що мати зовсім слаба. Прийшов син додому, а мати вже померла. Іван став лаяти малого, а той плаче та говорить, що мати його не пускала, бо боялась за нього.
ХІІ
Поховав Іван свою матір та й сам захворів. До нього приходить піп, вимагаючи плати за похорон, та так і пішов, забравши торбину з військовим одягом. Прийшли війт і десятник питати, чому покинув роботу. Хлопець обіцяв відробити, як видужає. Війт пропонував підписатися на ґрунт, але хлопець відмовився.
Зовсім гірко стало Іванові.
До нього зайшов товариш Як