Чим довше живу та більше взнаю, тим більш суперечливим постає світ переді мною. З одного боку, в ньому є чимало доброго. Є батьки, які люблять мене та піклуються про мене. В нас є затишний будинок, де можна сховатися від холодів та негоди. Ще в мене є друзі, з якими мені цікаво проводити час, які допомагають, коли мені це потрібно. Крім того, мене оточує багата та природа, що дарує усе необхідне для життя, до того ж радує очі своєю красою. Є безліч цікавих речей у світі, що роблять його по-справжньому чудовим.А з іншого боку, в нашому світі є багато болю – хвороби, нещасні випадки, злочини, війни, знищення природи, людська ненависть, зрада, підлість, жадібність, заздрість. Хоч вони не трапляються з кожним з нас щосекунди, проте ми часто чуємо про них від інших, взнаємо з телебачення та інтернету. І це, безумовно, лякає. Не лише через те, що починаєш усвідомлювати, що в житті може трапитися будь-що, в тому числі й погане, а й тому, що, мабуть, чужого болю не буває. Хіба можна спокійно дивитися на горе того, хто втратив близьку людину? Хіба нам байдуже, коли хтось плаче, бо його образили, зрадили? І як цьому зарадити?Нажаль, часто я помічаю, що люди стають байдужими до нещасть інших. Усі ми надто заклопотані, виснажені, не маємо часу, сил, грошей. Ми перестаємо співчувати людині, в якої неприємності чи горе. Ми кажемо «сам винен» або «треба було думати раніше». Ми з полегшенням зітхаємо, що неприємності оминули нас самих. Нас привчають до того, що кожен сам за себе і всього має досягати своїми силами. Проте, сили кожного – не невичерпні, часом саме їх раптовий кінець спричиняє хвороби, нервові зриви, крах планів та втрату близьких. Саме тому, що ми всі – люди, ми маємо спробувати бути добрішими один до одного.Крізь усю багатовікову історію людства, де одні люди використовували інших, саме доброта звичайних людей допомагала йому виживати. Добрі жінки не переставали турбуватися про дітей – і своїх, і чужих, покинутих, чоловіки – підтримувати їх та допомагати один одному, друзі – ділитися хлібом та дахом над головою, лікарі – рятувати хворих, сміливі – переховувати невинних втікачів. Без них – добрих людей – навряд чи наша цивілізація зайшла б так далеко.Добро – це бачити в людині насамперед людину, а не чужака, ворога, конкурента, інструмент досягнення цілі. Це зробити для іншого те, що складно для нього, але зовсім легко для тебе. Добро – це людяність, взаємодо це особливе ставлення одне до одного та до всього живого на планеті. Саме добро, а не нові технології та багато грошей, рятує світ та людство від фізичного та духовного знищення.
Кохання – це не завжди щастя. Воно буває трагічним, нерозділеним, неможливим. І часто воно приносить людині, на жаль, біль, а не щастя. Біль залишає у серці людини відбиток, рубець, який ніколи не заживе, не зникне, і людина все життя буде переживати ті неприємні спогади, хоч пройде багато часу.
Звичайно, в нашому житті є місце щасливому взаємному коханню. Воно існує, але не кожному випадає щастя збагнути його, відчути. Не кожному дається й інше щастя – зберегти кохання. Адже воно дуже ніжне почуття, його треба постійно підтримувати, зігрівати, інакше воно просто зникне у сірих буднях.
На жаль, а, може, на щастя, мені не вдалося в житті відчути справжнє кохання. Але, зважаючи на мій вік, я думаю, що все ще попереду.
У багатьох творах української літератури розповідається про кохання, щасливе і нещасливе. Нещодавно ми читали повість І. Франка «Украдене щастя». У цьому творі перед нами постає справжній «любовний трикутник», його учасники – Микола, Михайло й Анна. Микола одружений з Анною, а Михайло – її перше й останнє справжнє кохання. Анну видали заміж силоміць, і коли знову `являється Михайло, між ними спалахує колишня любов. Анна ладна покинути все, піти проти традицій, приректи себе на осуд людей, тільки б бути зі своїм коханим… Але закінчення цієї забороненої любові стало трагічним: Микола вбив Михайла за те, що він наважився зруйнувати його шлюб.
Чи можна назвати кохання Анни щастям? Мені здається, що ні. Її любов була страшним болем, мукою, яку вона не могла подолати. Вона робила її слабкою, вразливою… На мою думку, живучи з Миколою Анна вже змирилася і навіть почала знаходити позитивні моменти у своєму шлюбі. А Михайло зруйнував її тихе сімейне благополуччя. Я вважаю, що, коли по-справжньому кохаєш, то прагнеш, перш за все, щастя тому, кого кохаєш. Хіба ж Михайло не бачив, що руйнує життя Анни? Хіба не розумів, що нищить її? Хіба ж це можна назвати щастям?!
Тож я не можу погодитися з тим, що кохання – це завжди щастя. Часто буває так, що саме через кохання ми відмовляємося бути собою, самореалізуватися. Так, наприклад, нерідко дівчата не вступають до вузів або не йдуть на перспективну роботу через те, що виходять заміж, і чоловік вважає, що жінці не варто цим займатися – краще хай займається господарством… А потім, через роки, коли кохання минає (але ж ніщо не вічне) жінка розуміє, що залишилася ні з чим: діти виросли, чоловік став чужою людиною, з якою ні про що й поговорити, а сімейний побут забирає весь час і самореалізуватися вже немає жодної можливості… На жаль, такі випадки зустрічаються досить часто. Тому у кохання немає місця жертвам, воно має бути взаємним і не ставити перед вибором.
Кохання – це не завжди щастя. Воно буває трагічним, нерозділеним, неможливим. І часто воно приносить людині, на жаль, біль, а не щастя. Біль залишає у серці людини відбиток, рубець, який ніколи не заживе, не зникне, і людина все життя буде переживати ті неприємні спогади, хоч пройде багато часу.
Звичайно, в нашому житті є місце щасливому взаємному коханню. Воно існує, але не кожному випадає щастя збагнути його, відчути. Не кожному дається й інше щастя – зберегти кохання. Адже воно дуже ніжне почуття, його треба постійно підтримувати, зігрівати, інакше воно просто зникне у сірих буднях.
На жаль, а, може, на щастя, мені не вдалося в житті відчути справжнє кохання. Але, зважаючи на мій вік, я думаю, що все ще попереду.
У багатьох творах української літератури розповідається про кохання, щасливе і нещасливе. Нещодавно ми читали повість І. Франка «Украдене щастя». У цьому творі перед нами постає справжній «любовний трикутник», його учасники – Микола, Михайло й Анна. Микола одружений з Анною, а Михайло – її перше й останнє справжнє кохання. Анну видали заміж силоміць, і коли знову `являється Михайло, між ними спалахує колишня любов. Анна ладна покинути все, піти проти традицій, приректи себе на осуд людей, тільки б бути зі своїм коханим… Але закінчення цієї забороненої любові стало трагічним: Микола вбив Михайла за те, що він наважився зруйнувати його шлюб.
Чи можна назвати кохання Анни щастям? Мені здається, що ні. Її любов була страшним болем, мукою, яку вона не могла подолати. Вона робила її слабкою, вразливою… На мою думку, живучи з Миколою Анна вже змирилася і навіть почала знаходити позитивні моменти у своєму шлюбі. А Михайло зруйнував її тихе сімейне благополуччя. Я вважаю, що, коли по-справжньому кохаєш, то прагнеш, перш за все, щастя тому, кого кохаєш. Хіба ж Михайло не бачив, що руйнує життя Анни? Хіба не розумів, що нищить її? Хіба ж це можна назвати щастям?!
Тож я не можу погодитися з тим, що кохання – це завжди щастя. Часто буває так, що саме через кохання ми відмовляємося бути собою, самореалізуватися. Так, наприклад, нерідко дівчата не вступають до вузів або не йдуть на перспективну роботу через те, що виходять заміж, і чоловік вважає, що жінці не варто цим займатися – краще хай займається господарством… А потім, через роки, коли кохання минає (але ж ніщо не вічне) жінка розуміє, що залишилася ні з чим: діти виросли, чоловік став чужою людиною, з якою ні про що й поговорити, а сімейний побут забирає весь час і самореалізуватися вже немає жодної можливості… На жаль, такі випадки зустрічаються досить часто. Тому у кохання немає місця жертвам, воно має бути взаємним і не ставити перед вибором.