Повiсть Григора Тютюнника Климко переносить читача у тяжкi часи фашистськоï окупацiï Украïни, вiдкриваючи дещо призабуту сторiнку нашоï iсторiï. Головний герой твору Климко — це хлопчик, що йде за багато кiлометрiв про сiль, щоб потiм продати ïï та врятувати вiд голоду улюблену вчительку з донькою- немовлям i себе з другом. Климко вiдважно йде дорогами вiйни, сповненими небезпек, перемагаючи в собi страх, перемагаючи iнколи фiзичне безсилля та хворобу. За вiком вiн був нашим однолiтком, тому так боляче вiдчуваєш серцем усi його страждання, вражаєшся його витримцi i недитячiй мудростi. А ще, здається, неначе примiряєш на себе ту важку подорож Климка i вчишся у нього рiшучостi та милосердю . Це милосердя беззахисних дiтей вiйни стало головною темою повiстi. Автор розповiдає про зустрiч на базарi Климка та Зульфата зi своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиходi. З цього часу у друзiв зявилося благородне бажання до й, i вони беруть на своï слабкi плечi усi турботи про Наталю Михайлiвну з Олею, стають ïх опорою. Саме опiкуючись ïх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу, Климко з шевцем рятує пiд час облоги на базарi незнайому дiвчину вiд Нiмеччини, хоч мiг розплатитися за це життям. I ми розумiємо, що справжнi люди залишаються людьми навiть в екстремальних ситуацiях, виявляючи спiвчуття й милосердя до iнших. Пiзнiше ми бачимо Климка пiд час перебування у тiтки Марини, яка виходжувала його в гарячцi i хотiла навiть залишити в себе всиновити. Але хлопчик, хоч йому i подобалося у доброï жiнки, не погодився, бо вiдчував вiдповiдальнiсть за життя дорогих йому людей. Менi здається, що у цьому епiзодi дуже виразно показується доброта i самовiдданiсть людськоï душi моïх спiввiтчизникiв- украïнцiв. Та найважливiшим, на мiй погляд, є заключний епiзод новели повернення Климка з торбиною солi на станцiю, до радянському полоненому i смерть хлопчика. Пiсля небезпечноï дороги, пiсля важких випробувань, сповнений радiстю, повертався назад Климко з дорогоцiнною сiллю. I тут пiдстерегла хлопчика невблаганна смерть, як пiдстерiгала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесникiв. Та навiть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про iнших. Забувши про небезпеку, вiн показує радянському полоненому воïну, куди втiкати. Тут i скосила його черга з нiмецького автомата: Вiн упявся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав. А з пробитого мiшка тоненькою цiвкою потекла на дорогу сiль. Перед очима ще довго стоïть ця цiвочка солi, а серце заповняє безмежна туга i любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною i вiдчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всiх дiтей вiйни, якi виявляли таке милосердя, яке й дорослим iнколи було не до снаги.
У повісті «Маруся» Квітка-Основ’яненко постійно звертався до народної творчості. Фольклорне походження має портрет Марусі, який змальований у віршах народної творчості: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очі — як тернові ягідки, бровоньки — як на шнурочку, личком червона, як що у саду цвіте, носочок … прямесенький, а губоньки — як цвіточки розмиють, і між ними зубоньки неначе жарнівки, як одна на ниточці нанизані». І ім’я героїні, і її зовнішність, вдача, передають народні уявлення про красу і якості людини. Особливо наголошується на тому, що Маруся «до діла невсипуща». Поетична й лірична душа Марусі щиро розкривається в коханні до Василя. Милується своїм Василечком, «як ясочка», червоніє, «як калина», тріпочиться, «як тая рибонька», — «коли б їй крила, полетіла на край світу!» Вражає щирість почуттів Марусі, коли вона звертається до батьків, благаючи не розлучати і з Василем: «Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька моя, перепілочко, голубочко!.. Не розлучайте мене з моїм Василечком.
фашистськоï окупацiï Украïни, вiдкриваючи дещо призабуту
сторiнку нашоï iсторiï. Головний герой твору Климко — це
хлопчик, що йде за багато кiлометрiв про сiль, щоб потiм продати
ïï та врятувати вiд голоду улюблену вчительку з донькою-
немовлям i себе з другом.
Климко вiдважно йде дорогами вiйни, сповненими небезпек, перемагаючи в
собi страх, перемагаючи iнколи фiзичне безсилля та хворобу. За вiком вiн
був нашим однолiтком, тому так боляче вiдчуваєш серцем усi його
страждання, вражаєшся його витримцi i недитячiй мудростi. А ще,
здається, неначе примiряєш на себе ту важку подорож Климка i
вчишся у нього рiшучостi та милосердю .
Це милосердя беззахисних дiтей вiйни стало головною темою повiстi. Автор
розповiдає про зустрiч на базарi Климка та Зульфата зi своєю
вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиходi. З цього часу у
друзiв зявилося благородне бажання до й, i вони беруть на
своï слабкi плечi усi турботи про Наталю Михайлiвну з Олею, стають
ïх опорою. Саме опiкуючись ïх життям у першу чергу,
вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу, Климко з шевцем
рятує пiд час облоги на базарi незнайому дiвчину вiд Нiмеччини,
хоч мiг розплатитися за це життям. I ми розумiємо, що справжнi
люди залишаються людьми навiть в екстремальних ситуацiях, виявляючи
спiвчуття й милосердя до iнших.
Пiзнiше ми бачимо Климка пiд час перебування у тiтки Марини, яка
виходжувала його в гарячцi i хотiла навiть залишити в себе всиновити.
Але хлопчик, хоч йому i подобалося у доброï жiнки, не погодився, бо
вiдчував вiдповiдальнiсть за життя дорогих йому людей. Менi
здається, що у цьому епiзодi дуже виразно показується
доброта i самовiдданiсть людськоï душi моïх спiввiтчизникiв-
украïнцiв.
Та найважливiшим, на мiй погляд, є заключний епiзод новели
повернення Климка з торбиною солi на станцiю, до радянському
полоненому i смерть хлопчика. Пiсля небезпечноï дороги, пiсля
важких випробувань, сповнений радiстю, повертався назад Климко з
дорогоцiнною сiллю. I тут пiдстерегла хлопчика невблаганна смерть, як
пiдстерiгала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесникiв.
Та навiть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає
не про себе, а про iнших. Забувши про небезпеку, вiн показує
радянському полоненому воïну, куди втiкати. Тут i скосила його
черга з нiмецького автомата: Вiн упявся пальцями в дiжурку на грудях,
тихо ойкнув i впав. А з пробитого мiшка тоненькою цiвкою потекла на
дорогу сiль.
Перед очима ще довго стоïть ця цiвочка солi, а серце заповняє
безмежна туга i любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною i
вiдчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всiх дiтей вiйни, якi
виявляли таке милосердя, яке й дорослим iнколи було не до снаги.