Суспільно-побутові пісні — це народно-пісенні твори про умови життя різних соціальних груп населення, про їхню історичну роль у становленні та розвитку українського суспільства, у формуванні національних норм етики й моралі. Це пісні про гірку долю простого люду в умовах тоталітарних режимів, соціальну нерівність, громадські, родинні, побутові конфлікти, природне віковічне прагнення народу до волі, пошуки шляхів до кращого життя тощо.
Коломи́йки — коротенькі пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю або існувати незалежно від нього. Часто вони об'єднуються у в'язанки, які не мають, проте, сталого змісту, а залежать від уподобання співака та обставин виконання.
Соціально-побутові пісні: Ой, на горі та женці жнуть. Стоїть явір над водою. Гомін, гомін по діброві. Ой, у полі криниченька.
Коломийки: Ой співанки-коломийки, в'язанку з них в'яжу, Як попросять заспівати, я ся не відкажу.
Як я стану коломийки співати, співати, Засмієшся, і затужиш, і станеш гадати.
Ой дрібонько коломийка, дрібонька, дрібонька, Одна мила, друга люба, третя солодонька
- Звідки мої співаночки! – питаються люди. В полонинах, буковинах ростуть вони всюди.
Та я собі заспіваю, тоненько засвищу, Стільки знаю співаночок, як трави та листу.
Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв, Та він мої коломийки по горах розсіяв.
Коломийку заспіваю, як ми веселенько, Коломийку заспіваю, як болить серденько.
Коли собі заспіваю, то жура щезає, Бо тог наша коломийка такі чари має.
Ой Матію та Матію, відколи тя Зроби мені коновочки, най співанки ношу.
Зроби одну, зроби одну та зроби ще другу, Одна буде про весілля, а друга про тугу.
Ой я собі заспіваю двома голосами. Один піде понад лугом, а другий лісами.
Ой щебече соловейко у мене на груші, Кожен так собі співає, як йому на душі.
Співаночки-складаночки, я вас не складала, Складали вас пару бочки, а я переймала.
Я посію пшенечиньку, вродиться льоночик, Коби таки до роботи, як до співаночок.
А я годна льонок брати та годна стелити, А я годна заспівати та й годна робити.
Ой коби ми, подружечко, голосочки склали, Ми би своїх легіників співанками вкрали.
Та хоч би всі зорі впали й писарями стали, Ще би наших співаночок не переписали.
Через тиждень була хвора, бо робота була, А в неділю подужчала, бо музику вчула.
Коломийку заспівати, коломийку грати, Або тоту коломийку легко танцювати.
Коломийка, коломийка та й коломийочка, Кості би ся розписали, якби не сорочка.
Чи ти мене, моя мамко, купала в романці, Що я така охочая в неділю до танців.
Ой дрімуча коломийка, дрібуча, дрібуча, Ото мені сподобалося дівчина робоча.
Ой пішов я танцювати, та змилив ногами, Більше я ся та й підпирав носом і руками.
Ой пішов би козака та й пішов би польки, Коби миска кисилеці та миска фасольки.
1) Захар Беркут казав, що сім'я Беркутів ніколи не сплямують своїх рук і серця, тому що Беркути радше самі загинуть, ніж загинуть інші люди через них. 2)Батьки і браття! Нинішня наша побіда – велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу, громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! 3)А
Коломи́йки — коротенькі пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю або існувати незалежно від нього. Часто вони об'єднуються у в'язанки, які не мають, проте, сталого змісту, а залежать від уподобання співака та обставин виконання.
Соціально-побутові пісні:
Ой, на горі та женці жнуть.
Стоїть явір над водою.
Гомін, гомін по діброві.
Ой, у полі криниченька.
Коломийки:
Ой співанки-коломийки, в'язанку з них в'яжу,
Як попросять заспівати, я ся не відкажу.
Як я стану коломийки співати, співати,
Засмієшся, і затужиш, і станеш гадати.
Ой дрібонько коломийка, дрібонька, дрібонька,
Одна мила, друга люба, третя солодонька
- Звідки мої співаночки! – питаються люди.
В полонинах, буковинах ростуть вони всюди.
Та я собі заспіваю, тоненько засвищу,
Стільки знаю співаночок, як трави та листу.
Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв,
Та він мої коломийки по горах розсіяв.
Коломийку заспіваю, як ми веселенько,
Коломийку заспіваю, як болить серденько.
Коли собі заспіваю, то жура щезає,
Бо тог наша коломийка такі чари має.
Ой Матію та Матію, відколи тя
Зроби мені коновочки, най співанки ношу.
Зроби одну, зроби одну та зроби ще другу,
Одна буде про весілля, а друга про тугу.
Ой я собі заспіваю двома голосами.
Один піде понад лугом, а другий лісами.
Ой щебече соловейко у мене на груші,
Кожен так собі співає, як йому на душі.
Співаночки-складаночки, я вас не складала,
Складали вас пару бочки, а я переймала.
Я посію пшенечиньку, вродиться льоночик,
Коби таки до роботи, як до співаночок.
А я годна льонок брати та годна стелити,
А я годна заспівати та й годна робити.
Ой коби ми, подружечко, голосочки склали,
Ми би своїх легіників співанками вкрали.
Та хоч би всі зорі впали й писарями стали,
Ще би наших співаночок не переписали.
Через тиждень була хвора, бо робота була,
А в неділю подужчала, бо музику вчула.
Коломийку заспівати, коломийку грати,
Або тоту коломийку легко танцювати.
Коломийка, коломийка та й коломийочка,
Кості би ся розписали, якби не сорочка.
Чи ти мене, моя мамко, купала в романці,
Що я така охочая в неділю до танців.
Ой дрімуча коломийка, дрібуча, дрібуча,
Ото мені сподобалося дівчина робоча.
Ой пішов я танцювати, та змилив ногами,
Більше я ся та й підпирав носом і руками.
Ой пішов би козака та й пішов би польки,
Коби миска кисилеці та миска фасольки.
Черевички невелички, ніженька маленька,
Танцюй, танцюй, дівчинонько, доки молоденька.
Та я міхом обертаю, та я міхом кручу,
День би тебе дівко побив, як ся з тобою мучу!
Ой буде вже коломийки, ой буду, ой буде,
Бо вже мене, молодого, болить попід груди.
Але файно скрипка грає, нікому співати,
Сидить милий за ворітьми, ніким наказати.
А я йому наказую перепеличками,
А він мене відсилає та й ластівочками.
Ластівочки-щебетушки не хочуть сідати,
Не корить мня заспівати, лишень погуляти.
Тато добрий, тато добрий, мати не лихая,
Не боронять погуляти, поки молодая.
Ой як мені не гуляти, коли в мене мати
Ой постилить і укриє. – Лягай доню спати!
2)Батьки і браття! Нинішня наша побіда – велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу, громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем!
3)А