Ні про що не турбуватися — значить не жити, а бути мертвим, адже турбота стан душі, а життя — це рух», — пише Григорій Сковорода. Мені дуже подобається цей вислів. І справді, скільки людей у своєму житті хоча б раз потерпали через чиюсь байдужість. Навіть у різноманітних державних кодексах пишуть: «злочинна бездіяльність». Отже, бездіяльність також буває злочинною! На жаль, не всі це розуміють. Часто прикро буває бачити, як хтось замість рішучих говорить: «Моя хата скраю». До речі, у своєму зошиті, я знайшов схожий вислів Льва Толстого: «Вечно бороться и метаться, а спокойствие — душевная подлость».
Мене спочатку вразило те, що два зовсім різних за епохою та стилем творчості митці так схоже висловились. Але потім я дійшов висновку, що існують деякі вічні цінності людського життя, які не залежать від часу чи якоїсь епохи. Рух людської душі, невпинний духовний розвиток і творчий пошук — це одна з таких вічних цінностей. «Не все отрута, що неприємне на смак» — цей афоризм вчить нас не шукати тільки задоволень, а розуміти, що корисне не завжди приємне. Це, наприклад, як гіркі ліки, що їх треба випити, аби одужати. Існують, звісно, і духовці піки: робота над собою, над власними вадами. Бо це сприяє вдосконаленню, духовному зміцненню та «одужанню» від власних вад і комплексів.
«З усіх утрат втрата часу — найтяжча». Цей вислів мені особливо подобасться. Ніхто з наших сучасників не знає, якою людиною був Григорій Сковорода, але ми можемо створювати його образ із творчості мислителя. Мені здаєтьеи, що цей афоризм надзвичайно характеризує автора як людину, що ні на мить їм припиняє вчитися, розвиватися та самовдосконалюватися. Не потрібні були Сковороді слава й почесті, високі посади і багатства. Він вважав життя за совістю, а головне в житті — залишатися самим собою, бути вільним і незалежним. Великий філософ обрав шлях втечі від світу зла і свободи духу. У спокусливі сіті заради великого багатства «лакомства нещасного» Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав»".
"Наталка Полтавка" — "світла незаймана квітка народної поезії". Написана п'єса майже 180 років тому, але й досі чарує нас своєю красою. Максим Рильський сказав, що "таємниця живучості "Наталки Полтавки" в глибокій сердечності, у немеркнучім і чистім, як день, сяєві життєвої правди".
І я відчула цю сердечність і чистоту, сяйво людської душі, відданість великому коханню в образі Наталки. Це моя улюблена героїня п'єси.
Наталка — проста українська дівчина. Всі характеризують її як добру, розумну, дотепну. "Золото — не дівка!.." "...Яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить", — так сказав про Наталку сільській виборний. У селі всі матері ставлять своїм дочкам за взірець Наталку.
Про себе Наталка співає:
Не багата я і проста, но чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Мені сподобалась Наталка своєю глибокою вірністю у коханні. Чотири роки не має вона від милого жодної звісточки, але продовжує його кохати, чекати. Чотири роки жде не діждеться вона повернення свого милого Петра:
Петре! Петре! Де ти тепер?..
Я тебе любила і тепер люблю...
Вернися ж до мого серця!..
До Наталки постійно сватаються і волосний писар, і дяк, і підканцелярист, і "многії другії". Але вона "многим женихам піднесла печеного гарбуза". Мати Горпина Терпилиха не схвалює цього. Щастя мати і дочка розуміють по-різному. Терпилиха не спроможна терпіти злиднів, на її думку, краще вмерти, ніж жити в бідності.
Сватався до Наталки і багатий возний. Розумна, з почуттям власної гідності, Наталка відповідає:
Гріх вам над бідною дівкою глумитися!
Моє багатство єсть моє добре ім'я.
Наталка хоче жити за велінням серця: "Серце не вважає, — співає вона, — кого раз полюбить, з тим і помирає".
Мати постійно плаче, дорікає Наталці. І Наталка задля спокою матері вирішила подати возному рушники. Вона і досі любить Петра, але каже ненці: "Я покорюся вашій волі, перенесу своє горе, для спокою матері треба все перенести". Як треба було шанувати свою матір, щоб піти на таке. Це драма серця Полтавки. Наталка розуміє, що це не принесе їй щастя, тому що коли бідна дівчина стане дружиною багатого, то "така жінка буде гірше наймички, буде кріпачкою".
Для Наталки сім'я — це єднання двох сердець: "жити люб'язно і дружно, бути вірними до смерті і помагати один одному".
Наталку Полтавку покохав чесний, працьовитий, безкорисливий, здатний на самопожертву заради іншої людини Петро. Смілива, рішуча дівчина каже: "Не треба лиш грошей твоїх. Вони мені не Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моїй жизні конець недалеко..."
Возний зрозумів, яке сильне, палке почуття у Петра з Наталкою і він відступився: "Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною". З'єдналися два люблячих серця. Терпилиха благословила молодят на подружнє життя.
Одна з виконавиць ролі Наталки сказала: "Наталка Котляревського — це гімн великому коханню, цей образ буде приваблювати ше не одне покоління людей..." Я згодна з цим висловом. Наталка приваблює нас духовною красою, щирістю, пісенністю, вмінням любити, бути вірною своїм почуттям.
Мене спочатку вразило те, що два зовсім різних за епохою та стилем творчості митці так схоже висловились. Але потім я дійшов висновку, що існують деякі вічні цінності людського життя, які не залежать від часу чи якоїсь епохи. Рух людської душі, невпинний духовний розвиток і творчий пошук — це одна з таких вічних цінностей.
«Не все отрута, що неприємне на смак» — цей афоризм вчить нас не шукати тільки задоволень, а розуміти, що корисне не завжди приємне. Це, наприклад, як гіркі ліки, що їх треба випити, аби одужати. Існують, звісно, і духовці піки: робота над собою, над власними вадами. Бо це сприяє вдосконаленню, духовному зміцненню та «одужанню» від власних вад і комплексів.
«З усіх утрат втрата часу — найтяжча». Цей вислів мені особливо подобасться. Ніхто з наших сучасників не знає, якою людиною був Григорій Сковорода, але ми можемо створювати його образ із творчості мислителя. Мені здаєтьеи, що цей афоризм надзвичайно характеризує автора як людину, що ні на мить їм припиняє вчитися, розвиватися та самовдосконалюватися.
Не потрібні були Сковороді слава й почесті, високі посади і багатства. Він вважав життя за совістю, а головне в житті — залишатися самим собою, бути вільним і незалежним. Великий філософ обрав шлях втечі від світу зла і свободи духу. У спокусливі сіті заради великого багатства «лакомства нещасного» Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав»".
І я відчула цю сердечність і чистоту, сяйво людської душі, відданість великому коханню в образі Наталки. Це моя улюблена героїня п'єси.
Наталка — проста українська дівчина. Всі характеризують її як добру, розумну, дотепну. "Золото — не дівка!.." "...Яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить", — так сказав про Наталку сільській виборний. У селі всі матері ставлять своїм дочкам за взірець Наталку.
Про себе Наталка співає:
Не багата я і проста, но чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Мені сподобалась Наталка своєю глибокою вірністю у коханні. Чотири роки не має вона від милого жодної звісточки, але продовжує його кохати, чекати. Чотири роки жде не діждеться вона повернення свого милого Петра:
Петре! Петре! Де ти тепер?..
Я тебе любила і тепер люблю...
Вернися ж до мого серця!..
До Наталки постійно сватаються і волосний писар, і дяк, і підканцелярист, і "многії другії". Але вона "многим женихам піднесла печеного гарбуза". Мати Горпина Терпилиха не схвалює цього. Щастя мати і дочка розуміють по-різному. Терпилиха не спроможна терпіти злиднів, на її думку, краще вмерти, ніж жити в бідності.
Сватався до Наталки і багатий возний. Розумна, з почуттям власної гідності, Наталка відповідає:
Гріх вам над бідною дівкою глумитися!
Моє багатство єсть моє добре ім'я.
Наталка хоче жити за велінням серця: "Серце не вважає, — співає вона, — кого раз полюбить, з тим і помирає".
Мати постійно плаче, дорікає Наталці. І Наталка задля спокою матері вирішила подати возному рушники. Вона і досі любить Петра, але каже ненці: "Я покорюся вашій волі, перенесу своє горе, для спокою матері треба все перенести". Як треба було шанувати свою матір, щоб піти на таке. Це драма серця Полтавки. Наталка розуміє, що це не принесе їй щастя, тому що коли бідна дівчина стане дружиною багатого, то "така жінка буде гірше наймички, буде кріпачкою".
Для Наталки сім'я — це єднання двох сердець: "жити люб'язно і дружно, бути вірними до смерті і помагати один одному".
Наталку Полтавку покохав чесний, працьовитий, безкорисливий, здатний на самопожертву заради іншої людини Петро. Смілива, рішуча дівчина каже: "Не треба лиш грошей твоїх. Вони мені не Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моїй жизні конець недалеко..."
Возний зрозумів, яке сильне, палке почуття у Петра з Наталкою і він відступився: "Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною". З'єдналися два люблячих серця. Терпилиха благословила молодят на подружнє життя.
Одна з виконавиць ролі Наталки сказала: "Наталка Котляревського — це гімн великому коханню, цей образ буде приваблювати ше не одне покоління людей..." Я згодна з цим висловом. Наталка приваблює нас духовною красою, щирістю, пісенністю, вмінням любити, бути вірною своїм почуттям.