Весна йде! Є в нашому березняку моє улюблене дерево. На вигляд береза начебто пухнаста. Тато сказав, що це такий вид беріз. На цю березу ми набрели випадково, гуляючи пізньою осінню в лісі. У лісі ми були самі, але увесь час відчували присутність когось невидимого. Було таке враження, що хтось раптом кинув камінчик, або важко зітхнув, або спіткнувся об корч. Усе порозумілося просто: у лісі господарювала осінь; вона скидала листя з дерев, і вони, падаючи, чіплялися за гілки і стовбури. Це й було причиною незвичайних звуків.Залишаючи ліс до весни, ми попрощалися і з нашою берізкою. Я дістав ручку і на гладкій білій корі написав: «Не сумуй без нас, берізко, ми прийдемо до тебе навесні». І слово своє ми дотримали…За зиму напис, зроблений ручкою на корі, нітрохи не потьмянів. Але якщо восени ми були в березняку самі, то зараз усе говорило про присутність людей. У стовбурах беріз були зроблені невеликі надрізи, туди вставлені трубки, з них у банки і капав сік. Він був прозорий. Березовий сік цілющий; бруньки білокорої красуні теж використовують з лікувальною метою, а з березової кори одержують дьоготь, або деревну смолу. Але ж до нас, ще в далекій давнині, люди писали на березовій корі. Цей верхній шар кори, здертий з берези, називається берестом. Вона-то й використовувалася на Русі як матеріал для письма. Ця давня руська писемність називалася берестяними грамотами.…Так, весна вступала у свої права. І про це свідчили не тільки прозорий березовий сік, а й теплі стовбури берізок, їхні тонкі рожеві гілочки. Я помітив, що по корі дерева пробігла мурашка. Там, де зійшов сніг, під берізками пробивалася щіточка соковитої зелені. І в прохолодному ще повітрі чулися запахи, що бувають тільки навесні.Коли ми поверталися, я підібрав під березами шматочки опалої кори і приніс їх додому. Спробую і я написати берестяну грамоту.
