Климко осиротів ще до війни і єдиною рідною людиною для нього був дядько Кирило. Але після його загибелі хлопчик залишився сам у цілому світі. Потім розбомбили барак, у якому вони жили.
Хлопець втратив домівку. Йому було надзвичайно незатишно і самотньо, та він намагався жити навіть у цих умовах. Його друг Зульфат усіляко намагався йому до .
Незважаючи на лихоліття, Климко і Зульфат не обізлилися. З величезним ентузіазмом вони кинулися допомагати своїй учительці Наталії Миколаївні та її маленькій донечці, перенесли її речі до вагової, допомагали носити молоко. А Климко навіть пішов за сіллю в Слов’янськ.Шлях його був надзвичайно тяжким: голод і холод мучили хлопця, страшний біль у ногах через відсутність взуття, самотність у великому і страшному світі. Та відчуття того, що він має до Наталії Миколаївні та її маленькій донечці, зробили його старшим і додавали сили.
Правду говорять давні мудреці: “Доки людина відчуває біль – вона жива. Доки людина відчуває чужий біль – вона Людина”. Дивує така самопожертва Климка, ще дитини за віком, але дорослого за вчинками.Герой надає читачам дивовижні уроки доброти, чуйності, турботи про тих, хто перебуває поруч.
Фінал повісті трагічний. Шкода Климка, якого було поранено саме тоді, коли він, здолавши величезні труднощі, все-таки дістався додому. Та хочеться вірити, що Зульфат покличе дорослих і вони врятують Климка.
Такі хлопці повинні жити, бо вони заслуговують на ймення справжньої Людини.
Климко осиротів ще до війни і єдиною рідною людиною для нього був дядько Кирило. Але після його загибелі хлопчик залишився сам у цілому світі. Потім розбомбили барак, у якому вони жили.
Хлопець втратив домівку. Йому було надзвичайно незатишно і самотньо, та він намагався жити навіть у цих умовах. Його друг Зульфат усіляко намагався йому до .
Незважаючи на лихоліття, Климко і Зульфат не обізлилися. З величезним ентузіазмом вони кинулися допомагати своїй учительці Наталії Миколаївні та її маленькій донечці, перенесли її речі до вагової, допомагали носити молоко. А Климко навіть пішов за сіллю в Слов’янськ.Шлях його був надзвичайно тяжким: голод і холод мучили хлопця, страшний біль у ногах через відсутність взуття, самотність у великому і страшному світі. Та відчуття того, що він має до Наталії Миколаївні та її маленькій донечці, зробили його старшим і додавали сили.
Правду говорять давні мудреці: “Доки людина відчуває біль – вона жива. Доки людина відчуває чужий біль – вона Людина”. Дивує така самопожертва Климка, ще дитини за віком, але дорослого за вчинками.Герой надає читачам дивовижні уроки доброти, чуйності, турботи про тих, хто перебуває поруч.
Фінал повісті трагічний. Шкода Климка, якого було поранено саме тоді, коли він, здолавши величезні труднощі, все-таки дістався додому. Та хочеться вірити, що Зульфат покличе дорослих і вони врятують Климка.
Такі хлопці повинні жити, бо вони заслуговують на ймення справжньої Людини.