Любов — це найпрекрасніше почуття, яке може виникнути в людини. Почуття любові — це пробудження всього світлого і чудового в живій душі. Без любові ніколи не буде життя на землі. Це почуття святе, перед ним ніхто не встоїть. Кохання — це чисте і світле почуття людини. Якщо вона пережила це почуття, то по-справжньому щаслива. Кожна людина мріє про своє велике особливе кохання. Ці теми були вічними темами багатьох творів відомих письменників. Пригадаймо сонети Петрар-ки, Шекспіра, лірику Пушкіна, неповторне «Зів’яле листя» Франка, поезію Рильського, Сосюри, Павличка. Сяйво любові розлилося широко по його творах. Він змальовує любов до України, сім’ї, народів, любов до життя, людської доброти і краси людської душі. У нього в творах яскравими гранями промениться любов до природи, культури і найчудес-нішого її вияву — мови. В творах Павличка також іскриться любов до праці, пошана до людей праці, передусім хліборобської. Кохання молодої людини — героя віршів — чисте і справжнє. Воно переповнене прозорістю і ясністю думки, відкритим і щирим почуттям.Прояв любові до рідного слова, мови поет зображає в багатьох своїх творах. Одним з таких творів є сонет «О рідне слово, хто без тебе я?» Поет каже, що кожна людина повинна дбати про збагачення і розквіт рідної мови, яка завжди є серцем розвитку суспільства. Павличко турботливо ставиться до рідної української мови, але надає великої уваги і пошани іншим мовам, які по-своєму прекрасні і милозвучні. Сонет «О рідне слово, хто без тебе я?» починається питанням, на яке автор в наступних рядках дає відповідь: «Осміяний людьми кретин — стиляга, мертвяк, оброслий плиттям саркофага, прах, купа жалюгідного рам’я».
Є багато всього, але вибери саме головне: Василь Симоненко прожив коротке, але яскраве життя і запалив свою неповторну зорю на небосхилі нашої духовності. Він назавжди вписаний в історію рідної літератури, та водночас він завжди є і буде її злободенною сучасністю, її сподіваною прийдешністю. Один з найталановитіших виразників дум і прагнень рідного народу, своєї доби, він і словом, і життям своїм ствердив загальнолюдські духовні здобутки й ідеали, збагатив і скарбницю світової гуманістичної культури. Цей видатний український поет відрізняється від інших своїм чітко вираженим кредо. У сонеті «Я», написаному ще в 1959 році, молодий поет чітко сформулював своє поетичне кредо:Не знаю, ким — дияволом чи богом – Дано мені покликання сумне: Любити все прекрасне і земне І говорити правду всім бульдогам.Усвідомлення органічної спільності з долею народу, його нелегкою історією, земним і космічним світлом незгаслої зірки виривається з усього надрукованого й після смерті поета:У кожного Я є своє ім’я, На всіх не нагримаєш грізно.Ідея людської гідності, гордості з того, «що ти — людина», доповнюється тут мотивом уселюдської спільності та яскраво вираженим протестом проти диктату сили, авторитарності. Увесь цей вірш — зразок притчевої довершеності і досконалості. Тут немає зайвих незначущих слів, усепідпорядковано загальному задумові й водночас вимовлено на єдиному подиху. Його можна поставити поряд з . шедеврами рідної літератури. З колосся Симоненкової поезії ллється незгасне світло любові до людей, до рідної землі, до всього світу. Знамените «Лебеді материнства» — своєрідний заповіт поета. Частина цього твору покладена на музику і стала піснею, що лунає як гімн синівської любові, людяності, патріотизму. Рукопис вірша зберігає сліди напруженої авторської роботи над словом. І як найкраща винагорода за «муки творчості» — досконалий канонічний текст:За тобою завжди будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.Василь Симоненко писав так, як не писав жоден поет до нього. Він ніби готував свої думки для бронзових або гранітних літер. Він, здається, вимагав від поезії не лише нових відкриттів світу, але й створення, моральних, політичних, національних обов’язків і прав, які мають у майбутньому суспільстві змінити юридичні закони. І справді, коли сьогодні загальною потребою стало створення правової держави, яка ніколи не допустить повторення жахливих і кривавих помилок минулого, створить надійні гарантії захисту прав і свобод кожної людини, це свідчить про реальний крок до і втілення в життя і поетових дум, і карбованих, «гранітних» літер:Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Василь Симоненко прожив коротке, але яскраве життя і запалив свою неповторну зорю на небосхилі нашої духовності. Він назавжди вписаний в історію рідної літератури, та водночас він завжди є і буде її злободенною сучасністю, її сподіваною прийдешністю. Один з найталановитіших виразників дум і прагнень рідного народу, своєї доби, він і словом, і життям своїм ствердив загальнолюдські духовні здобутки й ідеали, збагатив і скарбницю світової гуманістичної культури. Цей видатний український поет відрізняється від інших своїм чітко вираженим кредо.
У сонеті «Я», написаному ще в 1959 році, молодий поет чітко сформулював своє поетичне кредо:Не знаю, ким — дияволом чи богом –
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.Усвідомлення органічної спільності з долею народу, його нелегкою історією, земним і космічним світлом незгаслої зірки виривається з усього надрукованого й після смерті поета:У кожного Я є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно.Ідея людської гідності, гордості з того, «що ти — людина», доповнюється тут мотивом уселюдської спільності та яскраво вираженим протестом проти диктату сили, авторитарності.
Увесь цей вірш — зразок притчевої довершеності і досконалості. Тут немає зайвих незначущих слів, усепідпорядковано загальному задумові й водночас вимовлено на єдиному подиху. Його можна поставити поряд з . шедеврами рідної літератури.
З колосся Симоненкової поезії ллється незгасне світло любові до людей, до рідної землі, до всього світу.
Знамените «Лебеді материнства» — своєрідний заповіт поета. Частина цього твору покладена на музику і стала піснею, що лунає як гімн синівської любові, людяності, патріотизму.
Рукопис вірша зберігає сліди напруженої авторської роботи над словом. І як найкраща винагорода за «муки творчості» — досконалий канонічний текст:За тобою завжди будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.Василь Симоненко писав так, як не писав жоден поет до нього. Він ніби готував свої думки для бронзових або гранітних літер. Він, здається, вимагав від поезії не лише нових відкриттів світу, але й створення, моральних, політичних, національних обов’язків і прав, які мають у майбутньому суспільстві змінити юридичні закони. І справді, коли сьогодні загальною потребою стало створення правової держави, яка ніколи не допустить повторення жахливих і кривавих помилок минулого, створить надійні гарантії захисту прав і свобод кожної людини, це свідчить про реальний крок до і втілення в життя і поетових дум, і карбованих, «гранітних» літер:Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.