Живя среди казаков, Иван Подкова выдавал себя за брата молдавского господаря Иоана III Водэ Храброго, возглавлявшего национально-освободительное движение и убитого турками. Есть версия, что он происходил из секейского рода Баториев, бежал к казакам от семейных интриг. Когда слухи об этом дошли до молдаван, недовольных своим воеводой Петром VI Хромым, они снарядили в 1577 году посольство к Ивану Подкове и просили его занять престол.
При содействии отряда казацкого гетмана Якова Шаха из 600 казаков, и своего отряда, в который входили и молдаване, Подкова вторгся в Молдавию и низвергнул с престола Петра Хромого. Ивана Подкову поддержали народные массы. В конце ноября 1577 он занял столицу Молдавии Яссы и провозгласил себя господарём.
Удержаться в Молдавии Подкове удалось, однако, не более двух месяцев. Воевода Пётр, собрав свежее войско, двинулся к Яссам, чтобы возвратить потерянный престол, но был вторично разбит Подковой. Тогда Стефан Баторий, король польский, написал своему брату, трансильванскому воеводе Христофору, чтобы тот оказал Петру Хромому.
В начале 1578 года Иван Подкова, видя, что ему не удержаться на престоле, решил оставить Молдавию и хотел пробраться к запорожским казакам; но брацлавскому воеводе удалось уговорить Подкову отправиться в Варшаву, чтобы оправдаться перед Баторием. Король, однако, в угоду туркам заключил Подкову под стражу и приказал казнить его во Львове на площади Рынок, в июне 1578 года.
16 июня 1578 года его вывели на площадь Рынок во Львове. После оглашения приговора казаку предоставили последнее слово. «…Меня привели на смерть, хотя в своей жизни я не совершил ничего такого, за что заслужил бы подобный конец. Я знаю одно: я всегда боролся мужественно и как честный рыцарь против врагов христианства и всегда действовал для добра и пользы своей родины, и было у меня единственное желание — быть ей опорой и защитой против неверных…», — обращался Подкова к присутствующим. При этом он просил урядников не казнить сопровождавших его товарищей. Выпив стакан вина, переданный верными побратимами, Подкова попросил их принести коврик. Став на колени, Иван прочитал молитву и перекрестился. И только после этого славному казаку снесли голову.
Почтовый блок «Казацкая Украина»: Иван Богун, Иван Гонта, Иван Подкова, Иван Серко
Ивана похоронили в православной Успенской церкви[1]. Однако казаки выкрали его тело, перевезли в Канев и похоронили в одном из православных монастырей под Чернечей горой.
Казнь Ивана Подковы и превратила его в народного героя. О нём слагали многочисленные предания, думы и песни. Он стал героем романтической поэмы Тараса Шевченко «Иван Подкова» (1839):
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.
Живя среди казаков, Иван Подкова выдавал себя за брата молдавского господаря Иоана III Водэ Храброго, возглавлявшего национально-освободительное движение и убитого турками. Есть версия, что он происходил из секейского рода Баториев, бежал к казакам от семейных интриг. Когда слухи об этом дошли до молдаван, недовольных своим воеводой Петром VI Хромым, они снарядили в 1577 году посольство к Ивану Подкове и просили его занять престол.
При содействии отряда казацкого гетмана Якова Шаха из 600 казаков, и своего отряда, в который входили и молдаване, Подкова вторгся в Молдавию и низвергнул с престола Петра Хромого. Ивана Подкову поддержали народные массы. В конце ноября 1577 он занял столицу Молдавии Яссы и провозгласил себя господарём.
Удержаться в Молдавии Подкове удалось, однако, не более двух месяцев. Воевода Пётр, собрав свежее войско, двинулся к Яссам, чтобы возвратить потерянный престол, но был вторично разбит Подковой. Тогда Стефан Баторий, король польский, написал своему брату, трансильванскому воеводе Христофору, чтобы тот оказал Петру Хромому.
В начале 1578 года Иван Подкова, видя, что ему не удержаться на престоле, решил оставить Молдавию и хотел пробраться к запорожским казакам; но брацлавскому воеводе удалось уговорить Подкову отправиться в Варшаву, чтобы оправдаться перед Баторием. Король, однако, в угоду туркам заключил Подкову под стражу и приказал казнить его во Львове на площади Рынок, в июне 1578 года.
16 июня 1578 года его вывели на площадь Рынок во Львове. После оглашения приговора казаку предоставили последнее слово. «…Меня привели на смерть, хотя в своей жизни я не совершил ничего такого, за что заслужил бы подобный конец. Я знаю одно: я всегда боролся мужественно и как честный рыцарь против врагов христианства и всегда действовал для добра и пользы своей родины, и было у меня единственное желание — быть ей опорой и защитой против неверных…», — обращался Подкова к присутствующим. При этом он просил урядников не казнить сопровождавших его товарищей. Выпив стакан вина, переданный верными побратимами, Подкова попросил их принести коврик. Став на колени, Иван прочитал молитву и перекрестился. И только после этого славному казаку снесли голову.
Почтовый блок «Казацкая Украина»: Иван Богун, Иван Гонта, Иван Подкова, Иван Серко
Ивана похоронили в православной Успенской церкви[1]. Однако казаки выкрали его тело, перевезли в Канев и похоронили в одном из православных монастырей под Чернечей горой.
Казнь Ивана Подковы и превратила его в народного героя. О нём слагали многочисленные предания, думы и песни. Он стал героем романтической поэмы Тараса Шевченко «Иван Подкова» (1839):
Объяснение:
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.