Відомий в селі жартівник дядько Микола питає в Михайлика чого це він регочеться. Хлопчик питає, чому не можна сміятися, а дядько каже, що в пісний день (тобто, в той день, коли не можна їсти м"яса) реготати не можна. На що Михайлик відповідає, що він сьогодні вже їв м"ясо, бо мама пригодумала дуже смачну вепрятину. Ошелешений такою новиною дядько Микола питається звідки у них вепрятина. На що Михайлик з абсолютно серйозним виглядом підбріхує, що це так до їхньої свинки веприк з лісу унадився. Дядько Микола нарешті розкумекав, що хлопець жартує і починає реготати.
Пояснення:
— Ти чого, шибенику, регочеш? — несподiвано обiзвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погой-дуються грабки, за поясом — кушка, з якої виглядають брус i мантачка.
— Хiба, дядьку, не можна? — смiючись, зупиняю перед ним коняку.
— В пiсний день не можна.
— А я вже сьогоднi скоромину їв.
— Осквернив себе м'ясоїдженням? — погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.
— Осквернив, — смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.
— Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, — покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Мико-ла. — I що ж ти наминав iз скоромини?
Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
— Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть...
Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:
— Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
— О, таке й скажете, — я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, — в нього ж цю науку проходив.
— I яка на смак вона? — обережно допитується чоловiк.
— Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:
— I де ж ви її доп'яли? — дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.
— Де — я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся берега: — До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже — хвiст бубликом — i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...
— Ах ти шибайголова! — розреготався дядько Микола. — А я, старий, i вуха розвiсив-мало не повiрив бала-мутству. В кого ти тiльки вдався?
Головною героїнею твору є українська дівчина Наталка Полтавка, яка є, власне, уособленням народного жіночого ідеалу. Наталка ніжна й вірна в коханні, з повагою ставиться до старших, поважає свою матір, намагається полегшити її життя. У скрутну хвилину дівчина навіть погоджується на самопожертву заради блага матері.
Усі інші персонажі характеризують дівчину тільки з найкращого боку. Так, про неї говорять:
Золото — не дівка!.. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе, й матір на світі держить.
Наталка рішуча й смілива, коли їй доводиться відстоювати своє кохання, боротися за нього. І вона спроможна домогтися свого, адже без коханого, Петра, не мислить подружнього щастя. Відсутні в дівчини й такі риси, як корисливість, неправдивість, зрадливість. Наталка Полтавка — справжній ідеал дівчини-українки, так майстерно зображений І. Котляревським.
Петро, коханий Наталки
Петро зображений у творі як сирота-бурлака, «без роду, без племені, без талану і без приюту», у нього «ні кола, ні двора», отже, ніякого багатства й статків. Тому й доводиться йому постійно мандрувати. У пошуках роботи Петро був «і у моря, був і на Дону, заходив і в Харків…».
Петро працьовитий, сердечний, щирий, безкорисливий, має почуття власної гідності. Крім того, він навіть здатний, як і Наталка, на самопожертву, тому й хоче відмовитися від коханої дівчини, щоб вона жила забезпечено й не йшла проти волі матері.
Петро кохає Наталку «більше всього на світі», «більше як самого себе». Благородство душі цього парубка безкінечне, і врешті навіть Наталчина мати розуміє, що кращого чоловіка для дочки не варто й бажати.
Горпина – мати Наталки
Досить складним є образ матері Наталки — Горпини. З одного боку, мати дуже любить свою дочку, піклується про її благо, виховала її доброю, чесною й працьовитою. З другого боку, в намаганні домогтися для дочки щастя мати завдає їй болю, змушує піти на самопожертву.
Адже мати й дочка розуміють щастя по-різному. Для Наталки воно полягає в поєднанні з коханим чоловіком, подружньому щасті з Петром, у вірності своїй обіцянці вийти за нього. Але Горпина вважає, що щасливим може бути тільки матеріально забезпечене існування, тому й змушує дочку вийти то за дяка, то за підканцеляриста, а врешті за возного. Однак наприкінці твору мати переконується, що дочка буде щасливою тільки з благородним і любим дочці Петром.
возний Тетерваковський
Крім позитивних образів, у п’єсі є й сатиричні, кумедні, які представляють ворожий селянам табір визискувачів. Возний Тетерваковський, наприклад, виступає збірним сатиричним образом судових чиновників, і хоч у п’єсі він показаний не на службі, а в особистому житті, як залицяльник і наречений, усе одно в розмовах і поводженні він виявляє себе як здирник і хабарник.
Спочатку цей комічний чоловік, наслідуючи старовинні романси, співає, що він полюбив дівчину, як «жадний вовк младую ягницю», як «з медом мак». І в таких піснях він показує себе як людина недолуга, скупа на почуття. Крім того, рівень освіти в нього не досить високий, і він намагається виглядати розумнішим, вживаючи в мовленні різні довгі й перекручені слова:
Могу лі — теє-то як його — без отсрочок, волокити, проторов і убитков получити во вечноє і потомственноє владініє тебе — движимоє і недвижимоє імініє для души моєй — з правом владіти тобою спокійно, безпрекословно і по своєй волі — розпоряджатись?
Виборний Макогоненко
Подібним чином зображується й виборний Макогоненко:
Хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається, де не посій, там і уродиться. І уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка — зараз докаже.
Він здатний плести інтриги, влаштовуючи сватання возного, але, з другого боку, жаліє матір Наталки, яка потерпає через бідність.
Таким чином, якщо ми маємо обирати героя за його позитивними якостями, душевною красою, то, звичайно, зупинимо свій вибір на Наталці.
Відповідь:
Відомий в селі жартівник дядько Микола питає в Михайлика чого це він регочеться. Хлопчик питає, чому не можна сміятися, а дядько каже, що в пісний день (тобто, в той день, коли не можна їсти м"яса) реготати не можна. На що Михайлик відповідає, що він сьогодні вже їв м"ясо, бо мама пригодумала дуже смачну вепрятину. Ошелешений такою новиною дядько Микола питається звідки у них вепрятина. На що Михайлик з абсолютно серйозним виглядом підбріхує, що це так до їхньої свинки веприк з лісу унадився. Дядько Микола нарешті розкумекав, що хлопець жартує і починає реготати.
Пояснення:
— Ти чого, шибенику, регочеш? — несподiвано обiзвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погой-дуються грабки, за поясом — кушка, з якої виглядають брус i мантачка.
— Хiба, дядьку, не можна? — смiючись, зупиняю перед ним коняку.
— В пiсний день не можна.
— А я вже сьогоднi скоромину їв.
— Осквернив себе м'ясоїдженням? — погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.
— Осквернив, — смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.
— Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, — покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Мико-ла. — I що ж ти наминав iз скоромини?
Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
— Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть...
Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:
— Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
— О, таке й скажете, — я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, — в нього ж цю науку проходив.
— I яка на смак вона? — обережно допитується чоловiк.
— Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:
— I де ж ви її доп'яли? — дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.
— Де — я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся берега: — До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже — хвiст бубликом — i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...
— Ах ти шибайголова! — розреготався дядько Микола. — А я, старий, i вуха розвiсив-мало не повiрив бала-мутству. В кого ти тiльки вдався?
Наталка Полтавка
Головною героїнею твору є українська дівчина Наталка Полтавка, яка є, власне, уособленням народного жіночого ідеалу. Наталка ніжна й вірна в коханні, з повагою ставиться до старших, поважає свою матір, намагається полегшити її життя. У скрутну хвилину дівчина навіть погоджується на самопожертву заради блага матері.
Усі інші персонажі характеризують дівчину тільки з найкращого боку. Так, про неї говорять:
Золото — не дівка!.. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе, й матір на світі держить.
Наталка рішуча й смілива, коли їй доводиться відстоювати своє кохання, боротися за нього. І вона спроможна домогтися свого, адже без коханого, Петра, не мислить подружнього щастя. Відсутні в дівчини й такі риси, як корисливість, неправдивість, зрадливість. Наталка Полтавка — справжній ідеал дівчини-українки, так майстерно зображений І. Котляревським.
Петро, коханий Наталки
Петро зображений у творі як сирота-бурлака, «без роду, без племені, без талану і без приюту», у нього «ні кола, ні двора», отже, ніякого багатства й статків. Тому й доводиться йому постійно мандрувати. У пошуках роботи Петро був «і у моря, був і на Дону, заходив і в Харків…».
Петро працьовитий, сердечний, щирий, безкорисливий, має почуття власної гідності. Крім того, він навіть здатний, як і Наталка, на самопожертву, тому й хоче відмовитися від коханої дівчини, щоб вона жила забезпечено й не йшла проти волі матері.
Петро кохає Наталку «більше всього на світі», «більше як самого себе». Благородство душі цього парубка безкінечне, і врешті навіть Наталчина мати розуміє, що кращого чоловіка для дочки не варто й бажати.
Горпина – мати Наталки
Досить складним є образ матері Наталки — Горпини. З одного боку, мати дуже любить свою дочку, піклується про її благо, виховала її доброю, чесною й працьовитою. З другого боку, в намаганні домогтися для дочки щастя мати завдає їй болю, змушує піти на самопожертву.
Адже мати й дочка розуміють щастя по-різному. Для Наталки воно полягає в поєднанні з коханим чоловіком, подружньому щасті з Петром, у вірності своїй обіцянці вийти за нього. Але Горпина вважає, що щасливим може бути тільки матеріально забезпечене існування, тому й змушує дочку вийти то за дяка, то за підканцеляриста, а врешті за возного. Однак наприкінці твору мати переконується, що дочка буде щасливою тільки з благородним і любим дочці Петром.
возний Тетерваковський
Крім позитивних образів, у п’єсі є й сатиричні, кумедні, які представляють ворожий селянам табір визискувачів. Возний Тетерваковський, наприклад, виступає збірним сатиричним образом судових чиновників, і хоч у п’єсі він показаний не на службі, а в особистому житті, як залицяльник і наречений, усе одно в розмовах і поводженні він виявляє себе як здирник і хабарник.
Спочатку цей комічний чоловік, наслідуючи старовинні романси, співає, що він полюбив дівчину, як «жадний вовк младую ягницю», як «з медом мак». І в таких піснях він показує себе як людина недолуга, скупа на почуття. Крім того, рівень освіти в нього не досить високий, і він намагається виглядати розумнішим, вживаючи в мовленні різні довгі й перекручені слова:
Могу лі — теє-то як його — без отсрочок, волокити, проторов і убитков получити во вечноє і потомственноє владініє тебе — движимоє і недвижимоє імініє для души моєй — з правом владіти тобою спокійно, безпрекословно і по своєй волі — розпоряджатись?
Виборний Макогоненко
Подібним чином зображується й виборний Макогоненко:
Хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається, де не посій, там і уродиться. І уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка — зараз докаже.
Він здатний плести інтриги, влаштовуючи сватання возного, але, з другого боку, жаліє матір Наталки, яка потерпає через бідність.
Таким чином, якщо ми маємо обирати героя за його позитивними якостями, душевною красою, то, звичайно, зупинимо свій вибір на Наталці.