Слово милосердя складається з двох частин — милість і серце, тобто зробити милість серця. Як просто звучить і як часом важко буває це зробити. Особливо зараз і особливо молоді. Ні, не всім, але багатьом.
Адже наскільки легше пройти, ніж вникати в проблеми або неприємності чужої людини. Адже дуже часто буває, що потрібно просто слово добре сказати або вислухати людину. Здавалося б дрібниця, але часом це рятує від самогубства або іншого необдуманого вчинку. І найбільше, на мою думку, в цій до потребують старше покоління і підлітки.
Старики, тому що зараз, вони по правді кажучи не потрібні нікому — ні сім’ї, ні державі. І згадують про них, або перед Днем Перемоги небудь перед виборами дають подарунки (подачки), отримують голосу і все.
Але старшим людям потрібна увага, маленьке але щодня, потрібно спілкування, потрібно співчуття. Не обов’язково гроші давати або подарунки (хоча це теж не завадить), а просто дати зрозуміти людині що він теж значимий, важливий і його мудрість-це життєвий досвід, який завжди знадобиться. Адже ще великий Лев Толстой казав, що милосердя полягає не стільки в речовий до скільки в духовній підтримці ближнього. Духовна ж підтримка перш за все не в засудженні ближнього, а в пошані його людської гідності.
Підліткам, я так вважаю, теж потрібне розуміння і підтримка. Вони ще не сформувалися як особистість, всередині киплять гормональні перебудови і що з ними буде далі — незрозуміло. Дуже важливо про це пам’ятати батькам і вчителям, адже незважаючи на всю крутизну і незалежність, всередині вони дуже вразливі і уразливі. І ще хочеться сказати що милосердю, неосудно, розумінню і співчуття потрібно вчити з дитинства і вчити особистим прикладом.
Адже якщо тато постійно поступається місцем у транспорті, допомагає сусідці донести сумки, дитина не залишиться осторонь. Він в майбутньому не пройде повз чужого горя і завжди постарається до будь то літня людина або травмовану тварину.
У житті трапляється всяке і кожен може потрапити у скрутне становище. Головне не дорікати і судити, а постаратися зрозуміти і сказати підбадьорюючі слово — ось це і буде милосердя, розуміння і співчуття тому, хто серцю милий.
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».
Адже наскільки легше пройти, ніж вникати в проблеми або неприємності чужої людини. Адже дуже часто буває, що потрібно просто слово добре сказати або вислухати людину. Здавалося б дрібниця, але часом це рятує від самогубства або іншого необдуманого вчинку. І найбільше, на мою думку, в цій до потребують старше покоління і підлітки.
Старики, тому що зараз, вони по правді кажучи не потрібні нікому — ні сім’ї, ні державі. І згадують про них, або перед Днем Перемоги небудь перед виборами дають подарунки (подачки), отримують голосу і все.
Але старшим людям потрібна увага, маленьке але щодня, потрібно спілкування, потрібно співчуття. Не обов’язково гроші давати або подарунки (хоча це теж не завадить), а просто дати зрозуміти людині що він теж значимий, важливий і його мудрість-це життєвий досвід, який завжди знадобиться. Адже ще великий Лев Толстой казав, що милосердя полягає не стільки в речовий до скільки в духовній підтримці ближнього. Духовна ж підтримка перш за все не в засудженні ближнього, а в пошані його людської гідності.
Підліткам, я так вважаю, теж потрібне розуміння і підтримка. Вони ще не сформувалися як особистість, всередині киплять гормональні перебудови і що з ними буде далі — незрозуміло. Дуже важливо про це пам’ятати батькам і вчителям, адже незважаючи на всю крутизну і незалежність, всередині вони дуже вразливі і уразливі. І ще хочеться сказати що милосердю, неосудно, розумінню і співчуття потрібно вчити з дитинства і вчити особистим прикладом.
Адже якщо тато постійно поступається місцем у транспорті, допомагає сусідці донести сумки, дитина не залишиться осторонь. Він в майбутньому не пройде повз чужого горя і завжди постарається до будь то літня людина або травмовану тварину.
У житті трапляється всяке і кожен може потрапити у скрутне становище. Головне не дорікати і судити, а постаратися зрозуміти і сказати підбадьорюючі слово — ось це і буде милосердя, розуміння і співчуття тому, хто серцю милий.
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».