Чимало дум склав народ про муки українських невільників у татаро-турецькому полоні у XVI— XVII століттях. Жорстокість ворогів не мала меж: братівці продавали на ринку, непокірні гноїли в темниках, на галерах, діти віддаляли у спеціальні Військові школи, звідки вони виходили яничарами, літніх людей вбивали. Розлучили матір з дочкою, брату з сестрою. Та не могли вбити в бранців любові до рідної землі, волелюбного духу. Перед ними, як зірка, світиться яскравий образ далекої вітчизни. Патріотичний подвиг української дівчини-невільниці виступив у думках «Маруся Богуславка», «Дівка-бранка Маруся, попівна Богуславка» прийшла до темниці, яку вже тридцять літ силять козаки, і звільняє їх. Невільники повертаються додому 《на ясні зорі, на тихі води, у край веселий ». У думці Маруся зображувалася тільки в одному епізоді - звільнюванні бранців та прощанні з ними. Вона, певно, давно вже в полоні і не може порвати з тим життям, яке в неї склалося. Маруся просить козаків передати батькам, щоб вони не збирали грошей, для її викупу , бо вона вже додому не повернеться
Образ Марусі Богуславки- художний вимисел, але спирається він на дійсні факти. Літописи, усні перекази зафіксували чимало випадків коли українські дівчата були дружинами турецьких вельмож. Окремі з них, ризикуючи своїм життям, ішли на підмоги в ім'я батьків батьків.
Почуття жалю до своїх співвітчизників змусило Марусю свідомо піти на подвиг. На її чекає кара, коли паша, у якого вона викрала ключі від темниці, повертається додому. Та паша пробачить Марусі за здійснений нею вчинок, бо дуже любив дружину та дітей.
Творці думи виявили велику майстерність у створенні образу Марусі Богуславки та зображенні її героїчного вчинку, вміло викликали сюжет твору, Тому, патріотичний вчинок, який здійснила Маруся Богуславка, показав її велику любов до рідної землі, до народу, Та Маруся не могла повернутися на батьківщину бо любила свого чоловіка і дітей. Покинути їх вона не могла.
Театр, у якому своє призначення людина обирає сам. Люди - основа світу, як актори є основою будь-якого театру. Вони - реальне втілення нереальних ідей, які до тією дещицею сумасбродам, що пишуть сценарії і втілюють їх у сцені. Однак будь-яке, навіть найбільш геніальний сценарій неспроможна від, критися світу, і тут жоден актор не покаже себе ролі, якщо його режисера. Від режисера залежить доля спектаклю, його успішність чи неуспіх. Адже глядачеві потрібно видовище, й глядач байдужа до того що, яких праць стоїть показати це видовище. Режисер повинен вірити у той ідею, яка висунуто в сценарії. Режисер ні жодної хвилини сумніватися у успіху спектаклю. Від позиції режисера залежить настрій акторів. Режисер повинен усвідомлювати ту відповідальність, що лежить у ньому за поставлене ним дійство. Бо те, що він створить, побачить жодна людина, й у витворі має почерпнуться людиною лише добро, лише людинолюбство, лише віра. Бо інакше режисер стане воспевателем царства пітьми, що й так поглинуло свідомість життя й глядача. Не буде важко стати однією з тих, хто закликає вбити, але справжня від прийняття цього заслуга у цьому, щоб стати променем добра в царстві пітьми. Це - складно, це - важко, але нинішнього життя, від цього не можна відступати. Будь-який сценарій, будь-яке твір, навіть саме звичне і традиційне, може зазвучати зовсім інакше, зовсім нове від цього бачення, що передбачає в режисера. І дуже навіть найжорстокіше може відкритися до світу інакше, викликаючи страждання. Це - пряма залежність від гуманності режисера. Успіх театру залежить від бажання глядача туди йти. Самобытность людства із метою, будучи піддавався впливу злих сил, на добро, до світла. Якщо ж у цьому театрі ще буде багато світла, багато сонця, люди приходити, й у буде заслуга насамперед режисера, Навколо людей занадто багато пітьми - це трагедія життя. З цією вже звикли, з цим дозволяють собі. Це страшно, але ці - факт життя. Дуже важко, споглядаючи довкіл себе таке, залишатися таким, яким повинен бути людина, який приносить самі у цей світ світло, творить Красу. Знаючи пристрасть людей до видовищ, режисер повинен показувати лише результат того, чого повинні прагнути люди: досконалості, красі, естетичності і гуманності. Свідомість цього року має прийти пізнання. Багато чого треба осмислити: теорію естетики, і гуманності, щоб взяти практичне прояв злих ідей, щоб відкинути від своєї свідомості. І ще потрібне бажання прийняти те, що ближчий за духом. А вибір цей який завжди, на жаль, правильний. Від цього, у театрі життя дуже гостра нестача світла - режисери найчастіше вибирають шлях, прокладений мисливцями до легкої наживи, які гребують нічим, щоб догодити своє марнославство. Прагнення ідеалу породжує натхнення. Натхнений людина прекрасний. Для натхнення потрібна їжа, якої знов-таки на театрі бракує. І режисер повинен шукати шляху, якими йдуть музи, йде натхнення. І, знайшовши був цей шлях, твердо стати нею. Ёся життя - це пошук. Для режисера пошук цей у пізнанні себе, розуміння світу. Результат - сповідь, що втілюють актори на сцені, крик душі, якого майже бачить. Та й чи потрібно режисеру боготворіння? Здається, немає. Справжній режисер віддає усе, що він має, щось вимагаючи замість, - свого роду абсолютний егоїзм. Мазепа докладає душу, показуючи її розуміння на певних етапах життєвого процесу, різними утіленнями. До абсолютному не можна прийти, осягнувши лише філософські вчення. Це має бути зрозуміло і прийнято через проходження шляху творчого процесу, який суто індивідуальний, навіть інтимний. Це - привілей творчій особистості. Життя вічного пошуку - вибір одиниць, які прирікають себе нерозуміння з боку навколишніх лісів і від імені цієї на духовне самотність. Істинний творець приймає це життя як єдино прийнятну форму буття. Самотність - доля великих, проте бути самотнім боляче. Важко, бачачи нерозуміння, залишатися вірним свою ідею. Але й цю біль справжній творець повинен переступити. Йти крізь ці досконалості й дарувати досконалість світу - ось суть життя справжнього режисера. Роль режисера найважча з усіх у театрі життя. Найскладніша, проте сама доленосна. Я дуже хотіла мати таку долю, проте залежить це, звісно, немає від мене. Отож однозначно сказати про роль тут не можу, та й доки маю цього морального права: людина має досягти певних рівнів, щоб заявляти про роль. Однозначно можу сказати лише те, що її б щаслива подарувати світу трішки світла, добра. Чи була щаслива дати можливість радіти життя іншим. Чи була щаслива «змазати фарбою карту буднів», фарбою яскравою, кольору Сонця, кольору листя, кольору життя. І була щаслива сказати: «Слава тобі, невтішна біль...», щось вимагаючи замість.
Чимало дум склав народ про муки українських невільників у татаро-турецькому полоні у XVI— XVII століттях. Жорстокість ворогів не мала меж: братівці продавали на ринку, непокірні гноїли в темниках, на галерах, діти віддаляли у спеціальні Військові школи, звідки вони виходили яничарами, літніх людей вбивали. Розлучили матір з дочкою, брату з сестрою. Та не могли вбити в бранців любові до рідної землі, волелюбного духу. Перед ними, як зірка, світиться яскравий образ далекої вітчизни. Патріотичний подвиг української дівчини-невільниці виступив у думках «Маруся Богуславка», «Дівка-бранка Маруся, попівна Богуславка» прийшла до темниці, яку вже тридцять літ силять козаки, і звільняє їх. Невільники повертаються додому 《на ясні зорі, на тихі води, у край веселий ». У думці Маруся зображувалася тільки в одному епізоді - звільнюванні бранців та прощанні з ними. Вона, певно, давно вже в полоні і не може порвати з тим життям, яке в неї склалося. Маруся просить козаків передати батькам, щоб вони не збирали грошей, для її викупу , бо вона вже додому не повернеться
Образ Марусі Богуславки- художний вимисел, але спирається він на дійсні факти. Літописи, усні перекази зафіксували чимало випадків коли українські дівчата були дружинами турецьких вельмож. Окремі з них, ризикуючи своїм життям, ішли на підмоги в ім'я батьків батьків.
Почуття жалю до своїх співвітчизників змусило Марусю свідомо піти на подвиг. На її чекає кара, коли паша, у якого вона викрала ключі від темниці, повертається додому. Та паша пробачить Марусі за здійснений нею вчинок, бо дуже любив дружину та дітей.
Творці думи виявили велику майстерність у створенні образу Марусі Богуславки та зображенні її героїчного вчинку, вміло викликали сюжет твору, Тому, патріотичний вчинок, який здійснила Маруся Богуславка, показав її велику любов до рідної землі, до народу, Та Маруся не могла повернутися на батьківщину бо любила свого чоловіка і дітей. Покинути їх вона не могла.
Театр, у якому своє призначення людина обирає сам. Люди - основа світу, як актори є основою будь-якого театру. Вони - реальне втілення нереальних ідей, які до тією дещицею сумасбродам, що пишуть сценарії і втілюють їх у сцені. Однак будь-яке, навіть найбільш геніальний сценарій неспроможна від, критися світу, і тут жоден актор не покаже себе ролі, якщо його режисера. Від режисера залежить доля спектаклю, його успішність чи неуспіх. Адже глядачеві потрібно видовище, й глядач байдужа до того що, яких праць стоїть показати це видовище. Режисер повинен вірити у той ідею, яка висунуто в сценарії. Режисер ні жодної хвилини сумніватися у успіху спектаклю. Від позиції режисера залежить настрій акторів. Режисер повинен усвідомлювати ту відповідальність, що лежить у ньому за поставлене ним дійство. Бо те, що він створить, побачить жодна людина, й у витворі має почерпнуться людиною лише добро, лише людинолюбство, лише віра. Бо інакше режисер стане воспевателем царства пітьми, що й так поглинуло свідомість життя й глядача. Не буде важко стати однією з тих, хто закликає вбити, але справжня від прийняття цього заслуга у цьому, щоб стати променем добра в царстві пітьми. Це - складно, це - важко, але нинішнього життя, від цього не можна відступати. Будь-який сценарій, будь-яке твір, навіть саме звичне і традиційне, може зазвучати зовсім інакше, зовсім нове від цього бачення, що передбачає в режисера. І дуже навіть найжорстокіше може відкритися до світу інакше, викликаючи страждання. Це - пряма залежність від гуманності режисера. Успіх театру залежить від бажання глядача туди йти. Самобытность людства із метою, будучи піддавався впливу злих сил, на добро, до світла. Якщо ж у цьому театрі ще буде багато світла, багато сонця, люди приходити, й у буде заслуга насамперед режисера, Навколо людей занадто багато пітьми - це трагедія життя. З цією вже звикли, з цим дозволяють собі. Це страшно, але ці - факт життя. Дуже важко, споглядаючи довкіл себе таке, залишатися таким, яким повинен бути людина, який приносить самі у цей світ світло, творить Красу. Знаючи пристрасть людей до видовищ, режисер повинен показувати лише результат того, чого повинні прагнути люди: досконалості, красі, естетичності і гуманності. Свідомість цього року має прийти пізнання. Багато чого треба осмислити: теорію естетики, і гуманності, щоб взяти практичне прояв злих ідей, щоб відкинути від своєї свідомості. І ще потрібне бажання прийняти те, що ближчий за духом. А вибір цей який завжди, на жаль, правильний. Від цього, у театрі життя дуже гостра нестача світла - режисери найчастіше вибирають шлях, прокладений мисливцями до легкої наживи, які гребують нічим, щоб догодити своє марнославство. Прагнення ідеалу породжує натхнення. Натхнений людина прекрасний. Для натхнення потрібна їжа, якої знов-таки на театрі бракує. І режисер повинен шукати шляху, якими йдуть музи, йде натхнення. І, знайшовши був цей шлях, твердо стати нею. Ёся життя - це пошук. Для режисера пошук цей у пізнанні себе, розуміння світу. Результат - сповідь, що втілюють актори на сцені, крик душі, якого майже бачить. Та й чи потрібно режисеру боготворіння? Здається, немає. Справжній режисер віддає усе, що він має, щось вимагаючи замість, - свого роду абсолютний егоїзм. Мазепа докладає душу, показуючи її розуміння на певних етапах життєвого процесу, різними утіленнями. До абсолютному не можна прийти, осягнувши лише філософські вчення. Це має бути зрозуміло і прийнято через проходження шляху творчого процесу, який суто індивідуальний, навіть інтимний. Це - привілей творчій особистості. Життя вічного пошуку - вибір одиниць, які прирікають себе нерозуміння з боку навколишніх лісів і від імені цієї на духовне самотність. Істинний творець приймає це життя як єдино прийнятну форму буття. Самотність - доля великих, проте бути самотнім боляче. Важко, бачачи нерозуміння, залишатися вірним свою ідею. Але й цю біль справжній творець повинен переступити. Йти крізь ці досконалості й дарувати досконалість світу - ось суть життя справжнього режисера. Роль режисера найважча з усіх у театрі життя. Найскладніша, проте сама доленосна. Я дуже хотіла мати таку долю, проте залежить це, звісно, немає від мене. Отож однозначно сказати про роль тут не можу, та й доки маю цього морального права: людина має досягти певних рівнів, щоб заявляти про роль. Однозначно можу сказати лише те, що її б щаслива подарувати світу трішки світла, добра. Чи була щаслива дати можливість радіти життя іншим. Чи була щаслива «змазати фарбою карту буднів», фарбою яскравою, кольору Сонця, кольору листя, кольору життя. І була щаслива сказати: «Слава тобі, невтішна біль...», щось вимагаючи замість.