Фразеологізмами називають особливі стійкі словосполучення, які мають усталену (незмінну) форму та означають одне поняття, подібно до слова. Наприклад, слово "втекти" має значення "швидко рухатися бігом звідкись". І таке ж саме значення має фразеологізм "накивати п'ятами". Тобто ми можемо поставить знак тотожності між словом "втекти" та стійким сполученням слів "накивати п'ятами". Відповідно, фразеологізм є одним членом речення. При розборі речення "Злякавшись, він накивав п'ятами", підкреслене словосполучення буде присудок, а не присудок+додаток!! !
Складність пояснення змісту фразеологізма (ще його називають фразеологічним зворотом) залежить від ступені зрощенності слів, що входять у його склад. За ступенем зрощенності фразеологізми української мови поділяються на:
- фразеологічні сполучення - це найбільш "вільні" фразеологізми, адже хоча б один з його компонентом (а частіше обидва) є звичайним словом, яке вживається поза межами цього фразеологізму. Значення фразеологічних сполучень легко встановити зі значення слів, що входять до його складу, напр. , бавитися (гратися) з вогнем, бере досада (злість) , від смеркання до світання;
- фразеологічні єдності - це такі стійкі сполучення, які становлять змістову неподільну єдність, проте їх значення частково витікає зі значення слів у його складі (подібно до метафори) , напр. , валити все докупи (змішувати) , бачити наскрізь (добре розумітися) , бити на сполох (піднімати тривогу) ;
- фразеологічні зрощення - це група фразеологізмів, найскладніших для тлумачення, адже в їх склад, по-перше, входить компонент, який поза межами цього фразеологізму не вживається, а по-друге, значення всього фразеологізму неможливо встановити зі значення слів, що входять до його складу. При перекладі на іншу мови таким фразеологізмам можливо лише знайти відповідник - синонім у мові перекладу. Напр. , байдики бити (нічого не робити) , баглаї напали (лінуватися) , золоті верби ростуть (не виходить нічого путнього) тощо.
Фразеологія певного народу твориться протягом сотен років у процесі живого мовлення та рідше у творчості поетів та письменників (крилаті фрази) за внутрішніми законами мови. Вона охоплює всі найважливіші сфери життя - дає характеристику людям і предметам, ознакам та діям, явищам суспільного життя. Вивчаючи фразеологію певної мови, ми відкриваємо для себе й таємниці менталитету народу-носія, розуміємо його ставлення до певних явищ життя.
Фразеологія прикрашає художнє мовлення, увиразнює зміст повідомлення, використовується для індивідуалізації мови героїв, створення певного історичного, національного та соціального колориту.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Складність пояснення змісту фразеологізма (ще його називають фразеологічним зворотом) залежить від ступені зрощенності слів, що входять у його склад. За ступенем зрощенності фразеологізми української мови поділяються на:
- фразеологічні сполучення - це найбільш "вільні" фразеологізми, адже хоча б один з його компонентом (а частіше обидва) є звичайним словом, яке вживається поза межами цього фразеологізму. Значення фразеологічних сполучень легко встановити зі значення слів, що входять до його складу, напр. , бавитися (гратися) з вогнем, бере досада (злість) , від смеркання до світання;
- фразеологічні єдності - це такі стійкі сполучення, які становлять змістову неподільну єдність, проте їх значення частково витікає зі значення слів у його складі (подібно до метафори) , напр. , валити все докупи (змішувати) , бачити наскрізь (добре розумітися) , бити на сполох (піднімати тривогу) ;
- фразеологічні зрощення - це група фразеологізмів, найскладніших для тлумачення, адже в їх склад, по-перше, входить компонент, який поза межами цього фразеологізму не вживається, а по-друге, значення всього фразеологізму неможливо встановити зі значення слів, що входять до його складу. При перекладі на іншу мови таким фразеологізмам можливо лише знайти відповідник - синонім у мові перекладу. Напр. , байдики бити (нічого не робити) , баглаї напали (лінуватися) , золоті верби ростуть (не виходить нічого путнього) тощо.
Фразеологія певного народу твориться протягом сотен років у процесі живого мовлення та рідше у творчості поетів та письменників (крилаті фрази) за внутрішніми законами мови. Вона охоплює всі найважливіші сфери життя - дає характеристику людям і предметам, ознакам та діям, явищам суспільного життя. Вивчаючи фразеологію певної мови, ми відкриваємо для себе й таємниці менталитету народу-носія, розуміємо його ставлення до певних явищ життя.
Фразеологія прикрашає художнє мовлення, увиразнює зміст повідомлення, використовується для індивідуалізації мови героїв, створення певного історичного, національного та соціального колориту.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза