Течії модернізму, риси яких поєднуються у творчості П. Верлена та А. Рембо А обидва поети були послідовними символістами, не визнаючи інших течій
Б імпресіонізм і символізм
В неоромантизм і імпресіонізм
Г символізм і неоромантизм
​

До персонажів "Чорної Ради" належить курінний отаман Кирило Тур, але разом із тим він належить до оточення Сомка. Козак не тільки допомагав не раз ще юному Сомкові, а й тепер за нього ладен накласти головою. Своїм метким розумом січовик збагнув, що Брюховецький хитрий і підступний, що до влади він рветься, маючи на меті досягти панування та багатства. Як і автор, Кирило Тур є патріотом батьківщини. Незважаючи на велику енергію, хоробрість, лицарство, він не підносився серед козацтва вище курінного отамана. Та й не прагнув Кирило Тур пошитися у значне заможне козацтво. Ніколи він не виявляв інтересу до панства і власної користі. Зміст його життя — товариство, побратимство, лицарська честь, незалежність. Це образ химерного запорожця, який хоче бути таким характерником, як ті, що про їхні вчинки оповідає народ. Кирило приваблює до себе своєю вдачею. Він часто висловлює свої думки й почуття мовою народних пісень та дум. Він зневажає буденне життя, бо волелюбна вдача прагне просторів, одчайдушних вчинків. Він мріє податися в гірську Чорногорію, бо йому всюди тісно, ніде не знаходить він вдоволення жадоби лицарських вчинків і пригод.

Портрет і зовнішність Кирила Тура — «здоровенний козарлюга»; — очі «так і грають», «враг його знає — глянеш раз: здається, супиться, глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх»; — кремезна постать з розкішними вусами; — широка, буйна натура прагне простору, незвичайних пригод, одчайдушних вчинків.

Риси характеру Кирила Тура

— відвага і волелюбність; 

— сильний, енергійний, незламний; 

— ярий захисник запорозької честі;

— поважне ставлення до гетьмана; 

— високе благородство і щирість;

— мужність під час кари киями; 

— здатний до самопожертви; 

— запорозька рівність і безкорисливість;

— добрий товариш і побратим; 

— химерний запорожець; 

— зневага до буденного життя;

— меткий розум;

— глибока релігійність. 

Поведінка Кирила Тура

— іноді зухвале ставлення до інших;

— непередбачувана, часто нелогічна; 

— випадки ігнорування законів Січі (викрадення нареченої гетьмана);

— діє за покликом серця; 

— почуття власної гідності.

Мова персонажа: — говорить «загадками»; 

— пересипає її приказками, прислів’ями, пісенними зворотами; 

— містить уривки з пісень і дум.

Вітька‌ — високий, худий, з рідким білявим чубчиком — не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий…Він‌ вродився балакучий, як сорока, може годинами безугавно тріскотіти. Перше‌ хвилювання потроху

зникає. До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити.Вітька‌ все кружляє й кружляє між вербами. На ньому нові (сині в смужечку) штани й жовті рипучі черевики. Рукава білої сорочки по-парубочому закачані по лікті. На голові — бокс (таки домучив клятий Левонтій!), білявий чубчик непокірно стовбурчиться.Хлопцеві так хочеться утнути щось героїчне, щось таке лицарське. Безперечно, на очах у дівчини. Щоб побачила, який він сміливий та відважний.  ‌— Ой, який же ти замурзаний! — сплеснула руками. — І вуха у сажі, герою ти мій сміливий, орлику відважний! Ти, мов той лев, накинувся на вогонь.

Федько Котигорошко

Маленький товстий і флегматичний Федько мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість по-вуличному називали Жучком), здавалося, не ходив, а котився на своїх коротеньких ногах. По-третє, старша Федькова сестра працювала бібліотекаркою в сільському клубі, і Федько змалку мав доступ до тих книжок, яких дітям суворі педагоги не рекомендували давати. Федько вибирав книги на свій смак і ковтав їх десятками. Міг терпляче лежати на одному боці цілий день і ще терплячіше читати семисотсторінковий роман, від обсягу якого у Вітьки йшов мороз по спині. І хоч часто Федько не розумів прочитаного, але це не відбивало в нього охоти до читання. Особливо багато читав Котигорошко про кохання і вважав себе в цім ділі знавцем-теоретиком.Федько знову був Федьком: флегматичним, спокійним, добродушним і вайлуватим.Що‌ в мене на думці, те в тебе на язиці. Чистісінький тобі Вольф Мессінг!Що він язикатий — знала, але щоб так складно небилиці плести… А щоки горять… Ах, які капосні щоки, так і горять, горять… Ну й утнув же Федько!

Галя Козачок

Раптом‌ Вітька оторопіло застиг на місці: з бічної вулички, широко усміхаючись, прямо на них ішла Галя Козачок. Ні, вона не йшла, а наче аж пливла, ледь торкаючись землі стрункими ногами в білих черевичках та гордо несучи маленьку голівку з товстою косою.Яка‌ ж вона гарна!.. Куди він раніше дивився, куди?.. О сліпець!.. О великий сліпець!.. І добре, що хоч вчасно прозрів!Ніби сонце вкотилося до сарая. На порозі з'явилася Галя Козачок.Вона‌ підходила до нього, струнка й висока, в білому-білому платті, зашаріла від швидкої ходи, а очі сяяли ніяково й радо.Щоправда, Галя — дівчина не з лякливих. Сам Причепа колись потиснув їй руку і подякував за відвагу. Він тоді їхав велосипедом мимо колгоспної ферми, звідти вискочив бугай Кордебалет.

Петро Білий

Городом йшла Галя, його Галя із сином чаплівського фінагента Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Отой завжди прилизаний, напахчений одеколоном мамин синок, Петро Білий. Отой Петро Білий, ябеда і боягуз, хвастун і брехун, якого Вітька терпіти не міг.Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвастун заячий! Та зроду-віку не повірю, щоб Галя його покохала!