Іван Карпович Карпенко-Карий (наст. Прізвище Тобілевич; укр. Іван Карпович Карпенко-Карий; 17 (29) вересня 1845 - 2 (15) вересня 1907) - український драматичний письменник реалістичного напряму, брат Н. К. Садовського, П. К . Саксаганського і М. К. Садовської-Барілотті.
Іван Карпович Карпенко-Карий
укр. Іван Карпенко-Карий
Ім'я при народженні
Іван Карпович Тобілевич
псевдоніми
Гнат Карий; Іван Карпенко-Карий
дата народження
17 (29) вересня 1845
Місце народження
село Арсенівка,
Херсонська губернія,
російська імперія
дата смерті
2 (15) вересня 1907 (61 рік)
Місце смерті
Берлін,
німецька імперія
громадянство
російська імперія
Рід діяльності
драматург
роки творчості
1883-1904
напрямок
реалізм
Жанр
комедія, драма, трагедія
Мова творів
український
дебют
«Новобранець»
Медіафайли на Вікісховища
біографія Правити
Народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда в сім'ї керівника маєтком Карпа Тобілевича.
На марці пошти України, 1995 рік
Закінчив повітове училище, в 14 років вступив на службу писарем.
Протягом 23 років був чиновником і довгий час перебував секретарем міської поліції в Єлисаветграді, звідки був звільнений і засланий в 1883 році за постачання паспортами революціонерів.
У 1880-і роки грав у трупі М. Л. Кропивницького, з 1883 року став писати драми на українській мові. У 1886 році в Херсоні вийшла збірка його драм: «Бондарівна», «Хто винен?» і «Розумний и дурень». У 1887 році була видана його драма «Наймичка» (в Херсоні), в 1891 році - «Мартин Боруля» (надруковано в «Зорі»).
Переваги його драм - жвавість, цілісність характерів і гарна мова.
В СРСР ім'я було присвоєно Державному інституту театрального мистецтва Української РСР.
У 1906 році захворів, залишив сцену і виїхав до Берліна на лікування. Після важкої хвороби (рак печінки і селезінки) 2 (15) вересня 1907 помер в Берліні. Похований на хуторі Надія.
сім'я Правити
Був одружений на Надії Карлівни Тарковською (до 1882 роки) [1], в шлюбі народилися діти: Галя, Юрко і Орися.
З 1883 року був одружений на Софії Віталіївні Дітковскіте, в шлюбі народилися: дочка Марія і син Назар (Назарій).
Людям постійно необхідно нагадувати про те, наскільки важлива для кожного з нас природа і все навколишнє середовище. Щоб зрозуміти це, потрібно просто озирнутися навколо й усвідомити, що людство вже завдало величезної шкоди екології. Велика кількість тварин, рослин, інших видів живих істот назавжди зникла з лиця землі, і виною тому людина. Здається, представники багатьох країн вже стрепенулися і почали запроваджувати закони по захисту навколишнього середовища, але в той же час прогрес диктує нам необхідність вирубувати ліси, осушувати водойми тощо. На щастя, нагадування про важливість природи назавжди зберігається для нас в літературі, в тому числі й українській. Зокрема, нагадування це міститься і в прочитаних мною творах Бориса Харчука і Євгена Гуцала.
Найбільше з усіх прочитаних мною творів двох цих автором мене вразив твір «Планетник» від Бориса Харчука. У ньому розповідається дивовижна історія того, як природа-мати нагородила хлопчика надприродними здібностями, завдяки яким він зміг налагодити власне спілкування з природою, навчитися отримувати з неї користь. Але, на превеликий жаль, використовувати свій природний дар на благо людей Планетник так і не зміг. Злі і дурні люди розцінили його здатність змінювати погоду, спілкуватися з тваринами тощо як співпраця з силами зла, з самим дияволом. Через це Планетник був змушений зникнути, він так і не зміг навчитися приносити користь людям. Борис Харчук зміг показати всім своїм читачам, яким чином природа може обдарувати людину, дати їй все, щоб він був успішним у своїй взаємодії з навколишнім середовищем і міг витягати з неї користь, не завдаючи при цьому їй шкоди. На жаль, сучасні люди поки що не слухалися завітів українського письменника і шкодять природі-матері.
Досить трепетно ставився до природи й Євген Гуцало. Це відомо мені як по його біографії, так і за переліком його творів. Одним з прочитаних мною творів став «Олень Август». Так, в ньому не міститься велика кількість описів природи, але є певний натяк на те, що мати-природа людині приносить велику користь. В уяві маленького хлопчика, який мріяв зняти свій власний фільм, велику роль грали описи природи – рослин, тварин. Без них головний напевно не зміг би уявити все настільки барвисто, якби не був натхненний на це природою.
Завдяки українським письменникам ми можемо постійно переконуватися в тому, що мати-природа в усі часи відігравала важливу роль в житті людини. Звичайно, з цієї причини її потрібно берегти. Людина – невід’ємна частина природи. Втративши її, вона втратить себе і своє життя.
Іван Карпович Карпенко-Карий (наст. Прізвище Тобілевич; укр. Іван Карпович Карпенко-Карий; 17 (29) вересня 1845 - 2 (15) вересня 1907) - український драматичний письменник реалістичного напряму, брат Н. К. Садовського, П. К . Саксаганського і М. К. Садовської-Барілотті.
Іван Карпович Карпенко-Карий
укр. Іван Карпенко-Карий
Ім'я при народженні
Іван Карпович Тобілевич
псевдоніми
Гнат Карий; Іван Карпенко-Карий
дата народження
17 (29) вересня 1845
Місце народження
село Арсенівка,
Херсонська губернія,
російська імперія
дата смерті
2 (15) вересня 1907 (61 рік)
Місце смерті
Берлін,
німецька імперія
громадянство
російська імперія
Рід діяльності
драматург
роки творчості
1883-1904
напрямок
реалізм
Жанр
комедія, драма, трагедія
Мова творів
український
дебют
«Новобранець»
Медіафайли на Вікісховища
біографія Правити
Народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда в сім'ї керівника маєтком Карпа Тобілевича.
На марці пошти України, 1995 рік
Закінчив повітове училище, в 14 років вступив на службу писарем.
Протягом 23 років був чиновником і довгий час перебував секретарем міської поліції в Єлисаветграді, звідки був звільнений і засланий в 1883 році за постачання паспортами революціонерів.
У 1880-і роки грав у трупі М. Л. Кропивницького, з 1883 року став писати драми на українській мові. У 1886 році в Херсоні вийшла збірка його драм: «Бондарівна», «Хто винен?» і «Розумний и дурень». У 1887 році була видана його драма «Наймичка» (в Херсоні), в 1891 році - «Мартин Боруля» (надруковано в «Зорі»).
Переваги його драм - жвавість, цілісність характерів і гарна мова.
В СРСР ім'я було присвоєно Державному інституту театрального мистецтва Української РСР.
У 1906 році захворів, залишив сцену і виїхав до Берліна на лікування. Після важкої хвороби (рак печінки і селезінки) 2 (15) вересня 1907 помер в Берліні. Похований на хуторі Надія.
сім'я Правити
Був одружений на Надії Карлівни Тарковською (до 1882 роки) [1], в шлюбі народилися діти: Галя, Юрко і Орися.
З 1883 року був одружений на Софії Віталіївні Дітковскіте, в шлюбі народилися: дочка Марія і син Назар (Назарій).
Людям постійно необхідно нагадувати про те, наскільки важлива для кожного з нас природа і все навколишнє середовище. Щоб зрозуміти це, потрібно просто озирнутися навколо й усвідомити, що людство вже завдало величезної шкоди екології. Велика кількість тварин, рослин, інших видів живих істот назавжди зникла з лиця землі, і виною тому людина. Здається, представники багатьох країн вже стрепенулися і почали запроваджувати закони по захисту навколишнього середовища, але в той же час прогрес диктує нам необхідність вирубувати ліси, осушувати водойми тощо. На щастя, нагадування про важливість природи назавжди зберігається для нас в літературі, в тому числі й українській. Зокрема, нагадування це міститься і в прочитаних мною творах Бориса Харчука і Євгена Гуцала.
Найбільше з усіх прочитаних мною творів двох цих автором мене вразив твір «Планетник» від Бориса Харчука. У ньому розповідається дивовижна історія того, як природа-мати нагородила хлопчика надприродними здібностями, завдяки яким він зміг налагодити власне спілкування з природою, навчитися отримувати з неї користь. Але, на превеликий жаль, використовувати свій природний дар на благо людей Планетник так і не зміг. Злі і дурні люди розцінили його здатність змінювати погоду, спілкуватися з тваринами тощо як співпраця з силами зла, з самим дияволом. Через це Планетник був змушений зникнути, він так і не зміг навчитися приносити користь людям. Борис Харчук зміг показати всім своїм читачам, яким чином природа може обдарувати людину, дати їй все, щоб він був успішним у своїй взаємодії з навколишнім середовищем і міг витягати з неї користь, не завдаючи при цьому їй шкоди. На жаль, сучасні люди поки що не слухалися завітів українського письменника і шкодять природі-матері.
Досить трепетно ставився до природи й Євген Гуцало. Це відомо мені як по його біографії, так і за переліком його творів. Одним з прочитаних мною творів став «Олень Август». Так, в ньому не міститься велика кількість описів природи, але є певний натяк на те, що мати-природа людині приносить велику користь. В уяві маленького хлопчика, який мріяв зняти свій власний фільм, велику роль грали описи природи – рослин, тварин. Без них головний напевно не зміг би уявити все настільки барвисто, якби не був натхненний на це природою.
Завдяки українським письменникам ми можемо постійно переконуватися в тому, що мати-природа в усі часи відігравала важливу роль в житті людини. Звичайно, з цієї причини її потрібно берегти. Людина – невід’ємна частина природи. Втративши її, вона втратить себе і своє життя.