Доброго дня, Тарасе Григоровичу! Нарешті, наважилась до Вас написати. Чи до «Тебе» - все-таки не чужі ж люди. Як ти там? Не впевнена, чи знаєш ти, що робиться у нас на Украйні, тому спробую оповісти дещо.Так, нелегко тобі було, але знав би ти, Тарасе, чого вже люд український натерпівся після твоєї смерті… Це обман, що кріпацтво відмінили, пани, навпаки, могутнішими і лютішими стали… І голодом нас морили, і холодами сибірськими винищували, і свинцем розжареним пробивали тіла, твої послання не дозоляли читати, брехали, що ти в Бога не вірив… Та все знаходились люди, які твоєму величному ділу загинути не давали - пером проти панів воювали… Стус, Симонеко – та ти їх, напевно, і без мене знаєш, ви ж тепер Там разом. Пройшло вже багато літ, у нас тут комп’ютери, Інтернет, глобалізація, підкорення космосу… та ти не думай, що все зовсім змінилось - проблеми ті ж самі, що й у твої часи: «московини» і «жиди» Україну роздирають (ти тільки листа цього нікому не показуй, бо звинуватять і мене в «антисемітизмі» й «ксенофобії»). А ще люди по ночах плачуть до сих пір від панського свавілля та безправ’я свого – ну, точнісінько все, як у твої часи.А! Та я ж найголовніше забула сказати - ненька наша Україна вже 21 рік як незалежна… Та ти не поспішай радіти: на папері воно одне, а насправді, сам знаєш, як буває… От сидять там зараз в місті Києві «мужі мудрі», прикметні своїм недоумством, і вирішити ніяк не можуть, куди б оце Україні податись: одні в Європу тягнуть, інші кажуть, що без Росії нам не обійтись… Пам’ятаєш, батьку, як ти писав: «У чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає…». Не прислухається до тебе ніхто. Ні, ти тільки не подумай, що тебе не поважають. Поважають… Ще й як поважають: в кожному місті пам’ятник тобі стоїть, і всі твої роковини святкуємо.І гетьман наш преславний вкотре заведе свого гвинтокрила і до тебе, до Канева, радитись полетить. Буде думу гадати, як би оце побільшепокрасти, вибач, обмовилась, «покращити» (втім, чого гріха таїти – не обмовилась таки!)А як вже гарно наші політики-гетьмани про тебе говорять: «національним героєм» звуть і слів ласкавих не шкодують… А в них, щоб героєм зватись не просто народові треба подобатись, треба і в них шану заслужити, найперше –… світ цей покинути. Бо воно і не знати, чи любили б вони тебе так, якби ти живим був, радше – навпаки. Ось був у нас недавно журналіст славний, хоч і не звідси родом, Георгій Гонгадзе, писав як гарно: правдиво і гостро. Але ж який він в біса герой, якщо живий? Та знайшлись добрі люди - «до йому героєм стати… Та так, що вже 11 літ не можуть знайти тих, хто «допоміг». Ти не дивуйся - у нас воно тепер всюди так: злочинці вироки виносять. Бо ж в дзеркало то тицяти соромно, от і винних сердешні шукають.Та й і освіта трохи змінилась: п’яних дяків у нас в школах немає (вони в міністерства подались), а діти вчитись не хочуть. Воно тобі, певно, дивно буде таке почути… І книжки мають, і зошити, а робити нічого не хочуть… А пам’ятаєш, як ти малим мав подертий зшиток, в якому вірші писав, і малював водою на каменях, бо грошей на фарби не було. Мабуть, змінились-таки, Тарасе, часи…Ти вже вибач, що і мої «думи постали на папері сумними рядами»… Я б тебе без приводу не турбувала… Та, знаєш, я вірю, що ми впораємось. Так, Тарасе, ми впораємось, бо слово Твоє, ще поміж народом живе і житиме: не в кабінетах чиновницьких, не в пишних промовах недолугих гетьманів, а серед люду простого, в його тяжінні до справедливості, в його нескореності, в маленьких пошарпаних «кобзариках», які виховають ще не одне покоління УКРАЇНЦІВ. P. S.: Тарасе, якщо вже тобі до нас не приїхати, то попроси Його, щоб послав Кобзаря, такого ж, як і ти; хоч сліпого, та, головне, щоб серце зряче мав…
Не менее важную роль в жизни Петра сыграла его подруга Эвелина. Она была светлым пятном, той самой надеждой, которая Петру преодолеть своё горе и найти счастье. С детства они были вместе, общество и заботливое внимание девочки и поддерживало слепого. Их дружба много дала и Эвелине; как и Пётр, она почти не имела представления о жизни за пределами усадьбы. Встреча с братьями Ставрученко была и для неё встречей с незнакомым и большим миром, который был готов принять её. Молодые люди пытаются увлечь мечтами и ожиданиями, мечты опьяняют её, но в той жизни нет места Петру. Она понимает страдания и сомнения Петра и совершает "тихий подвиг любви": она первая говорит о своём чувстве Петру. Ради него она сразу и навсегда закрывает перед собой путь, так заманчиво обрисованный студентами. И писатель смог нас убедить, что это была не жертва, а проявление искренней и очень самоотверженной любви. Я считаю, что Петруся нашёл своё счастье, он преодолел препятствия, трудности, встречавшиеся на его пути. Он поборол ту злобу, тот эгоизм, с которым, как он считал, живут все слепорождённые. Слепой музыкант проделал нелёгкий путь к счастью. Но это и есть жизнь, это и есть счастье. Нужно жить, несмотря ни на что, преодолевая трудности, идти к намеченной цели. Ведь жизнь состоит в постоянном стремлении, достижении и новом стремлении. Нужно побеждать тёмные стороны своей жизни, поэтому "приходится налегать на вёсла" и идти к свету, солнцу, счастью!
Я считаю, что Петруся нашёл своё счастье, он преодолел препятствия, трудности, встречавшиеся на его пути. Он поборол ту злобу, тот эгоизм, с которым, как он считал, живут все слепорождённые. Слепой музыкант проделал нелёгкий путь к счастью. Но это и есть жизнь, это и есть счастье. Нужно жить, несмотря ни на что, преодолевая трудности, идти к намеченной цели. Ведь жизнь состоит в постоянном стремлении, достижении и новом стремлении. Нужно побеждать тёмные стороны своей жизни, поэтому "приходится налегать на вёсла" и идти к свету, солнцу, счастью!