Вцьому році зима не вдягала білої свити. часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав. пошукала, що ж робити? -- бідувала в старій із торішніх зів’ялих трав. як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць. сперечалася з морем, несла сум’яття вітрів. все збиралась на силі, та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на одрі лід потемнів. крига буйно ломилась у відкриті двері протоки. лід кришився, б’ючись об каміння і нарешті по одрі -темній, широкій - на останній крижині самотня чайка пливе. - ти куди ж розігналась? чи бува не до самого моря? чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна. а крижина тонка. а крижина майже ну, а що, як її підмиє вода весняна? ну, а що, коли їй та удержать тебе несила? затріщить і ві піде вода - дивна людино! я ж маю крила, нащо крилатим ґрунт під ногами?
Евшан-зелье (Евшан-трава) (укр. Євшан-зілля) — поэма украинского поэта Николая Вороного, написанная в 1899 году в Полтаве.
Сюжет поэмы навеян летописной легендой о чудодейственной силе травы-зелья евшан (полынь), которая возвращает людям утраченную память.
Актуальная для денационализированных украинцев, эта легенда вдохновила Н. Вороного на поэтическое отображение пробуждения самосознания людей, которые потеряли свои национальные корни. Сам символ евшана, как и многочисленные пересказы и перепевы легенды, были настолько актуальны и понятны на Украине, что не только литературные произведения, но и периодические издания, народные хоровые коллективы, школы выбирали для своего названия слово евшан, а литературный критик Николай Федюшко взял его себе в качестве псевдонима.
У Галицько-Волинському літописі під 1201 роком літописець помістив чудову половецьку легенду. Порівнюючи князя Романа з Володимиром Мономахом, він згадує, як цей князь розгромив половців, як вигнав хана Отрока в Обези за залізні Ворота, а справи брата його-сірчана - за Дон:
"Після ж смерті Владимировой залишився у Серчана один співак-Орев і послав його в Обезу, кажучи:»Володимир помер вже, то ж повертайся, брате, назад в землю свою". Передай ти йому ці слова Мої, заспівай йому пісень половецьких. А якщо не захоче послухати, то дай йому понюхати зілля, зване Євшан.
Коли ж той відмовився повертатися і слухати, він дав йому зілля. І понюхавши, заплакав той І сказав: "Та промені є на своїй землі костю лікуй іне чи на чюже славну бити.»
Евшан-зелье (Евшан-трава) (укр. Євшан-зілля) — поэма украинского поэта Николая Вороного, написанная в 1899 году в Полтаве.
Сюжет поэмы навеян летописной легендой о чудодейственной силе травы-зелья евшан (полынь), которая возвращает людям утраченную память.
Актуальная для денационализированных украинцев, эта легенда вдохновила Н. Вороного на поэтическое отображение пробуждения самосознания людей, которые потеряли свои национальные корни. Сам символ евшана, как и многочисленные пересказы и перепевы легенды, были настолько актуальны и понятны на Украине, что не только литературные произведения, но и периодические издания, народные хоровые коллективы, школы выбирали для своего названия слово евшан, а литературный критик Николай Федюшко взял его себе в качестве псевдонима.
У Галицько-Волинському літописі під 1201 роком літописець помістив чудову половецьку легенду. Порівнюючи князя Романа з Володимиром Мономахом, він згадує, як цей князь розгромив половців, як вигнав хана Отрока в Обези за залізні Ворота, а справи брата його-сірчана - за Дон:
"Після ж смерті Владимировой залишився у Серчана один співак-Орев і послав його в Обезу, кажучи:»Володимир помер вже, то ж повертайся, брате, назад в землю свою". Передай ти йому ці слова Мої, заспівай йому пісень половецьких. А якщо не захоче послухати, то дай йому понюхати зілля, зване Євшан.
Коли ж той відмовився повертатися і слухати, він дав йому зілля. І понюхавши, заплакав той І сказав: "Та промені є на своїй землі костю лікуй іне чи на чюже славну бити.»
Объяснение: