Дуже часто ми чуємо роздуми про те, як погано жити в нашій країні, що все тільки руйнується, натомість нічого не створюється, які безсовісні ці люди, постійно капостять, переступають і йдуть далі, не розуміючи, що дії кожного і складаються у фразу «погано жити».
Із ситуації завжди є вихід і в цьому випадку як мінімум два: Жуляни та Бориспіль. Однак, якщо ти вже живеш на своїй рідній землі, народжуєш дітей, зустрічатимеш старість, чому б тобі не потурбуватись за майбутнє своєї кровинки? Чи тобі байдуже? Не повірю.
Отак послухаєш людей і здається – кожен знає, як правильно потрібно вчинити тут, що потрібно змінити там. І чується це все такими простими речами. Так піди і зроби бодай що-небудь! Говорити вміють всі, а змінити щось вчинком – одиниці. Мабуть, ми на цих «одиницях» дотепер і живемо.
Страшні були Майданівські часи. Смолиста кіптява від шин, палаючих у центрі міста, здіймалася до неба, молячи помилування. Уже тоді порозуміння в моїй сім‘ї розпинали на хресті. Одні говорили, який народ наш мужній, хай Бог дає наснаги. Інші стояли на своєму – знову цим «хохлам» не йметься. Говорили, сперечались. А я мовчала. І мовчки просто йшла до аптеки, купляла необхідні медикаменти та несла на Майдан. До своїх. До відчайдухів. І свято вірила, що обов‘язково мій пакуночок врятує чиєсь життя.
Ми всі знаємо, як краще буде нам. Знаємо. Але мало хто докладає до цього «кращого» свою роботу.
Не відбудуєш ти свій дім, крокуючи туди й назад вздовж ділянки, розповідаючи яким він має бути. Не відбудуємо країну ми на балачках. Не треба слів, хай буде більше діла!
Дуже часто ми чуємо роздуми про те, як погано жити в нашій країні, що все тільки руйнується, натомість нічого не створюється, які безсовісні ці люди, постійно капостять, переступають і йдуть далі, не розуміючи, що дії кожного і складаються у фразу «погано жити».
Із ситуації завжди є вихід і в цьому випадку як мінімум два: Жуляни та Бориспіль. Однак, якщо ти вже живеш на своїй рідній землі, народжуєш дітей, зустрічатимеш старість, чому б тобі не потурбуватись за майбутнє своєї кровинки? Чи тобі байдуже? Не повірю.
Отак послухаєш людей і здається – кожен знає, як правильно потрібно вчинити тут, що потрібно змінити там. І чується це все такими простими речами. Так піди і зроби бодай що-небудь! Говорити вміють всі, а змінити щось вчинком – одиниці. Мабуть, ми на цих «одиницях» дотепер і живемо.
Страшні були Майданівські часи. Смолиста кіптява від шин, палаючих у центрі міста, здіймалася до неба, молячи помилування. Уже тоді порозуміння в моїй сім‘ї розпинали на хресті. Одні говорили, який народ наш мужній, хай Бог дає наснаги. Інші стояли на своєму – знову цим «хохлам» не йметься. Говорили, сперечались. А я мовчала. І мовчки просто йшла до аптеки, купляла необхідні медикаменти та несла на Майдан. До своїх. До відчайдухів. І свято вірила, що обов‘язково мій пакуночок врятує чиєсь життя.
Ми всі знаємо, як краще буде нам. Знаємо. Але мало хто докладає до цього «кращого» свою роботу.
Не відбудуєш ти свій дім, крокуючи туди й назад вздовж ділянки, розповідаючи яким він має бути. Не відбудуємо країну ми на балачках. Не треба слів, хай буде більше діла!